Нині, під час великої війни, значення, символи й історія появи на мапі світу Незалежної України особливо важливі.
Про те, як відбувалося голосування за Акт проголошення незалежності України, яку роль у роботі першого скликання відіграли науковці, а також — як створювали перші закони незалежної України, ми розпитали у депутата Верховної Ради першого скликання, завідувача відділу Фізико-хімічного інституту ім. О.В. Богатського НАН України, доктора біологічних наук, професора, академіка НАМН України Миколи Яковича ГОЛОВЕНКА.
— Миколо Яковичу, ви були єдиним безпартійним народним депутатом Верховної Ради від Одеської області. Скажіть, а чому ви не вступали до лав КПРС?
— Мої батьки були простими колгоспниками. Комсомольське життя було формальним і в школі, і колгоспі, у якому я працював після закінчення школи, і в армії, де проходив строкову службу. Я й гадки не мав, що партійні мають якісь привілеї, що можна працювати в структурах партії. Втім, якби й знав про це, теж не просився б.
Хочу сказати, що в радянські роки, не маючи доступу до політики, бізнесу та інших видів діяльності, характерних для честолюбних та заповзятих людей, українська інтелігенція була гранично сконцентрованою в науці. Це була хороша соціальна ніша, а також «притулок від буйства та насильства влади».
Серед одеситів, депутатів ВР, я справді був єдиним безпартійним, і мені доводилося вдвічі більше працювати з виборцями, ніж комуністам. Бо коли виникав конфлікт, люди запрошували мене як арбітра (також часто запрошували священника, тому я інколи жартував про свою роботу з цього приводу).
— Як вам вдалося захистити кандидатську (і, мабуть, докторську) без членства в Компартії?
— У 1970 році я вступив до аспірантури на кафедру біохімії Одеського державного університету ім. І.І. Мечникова і у 1973 році захистив кандидатську роботу. Потім працював у лабораторії психотропних препаратів на хімічному факультеті, у 1980 році захистив докторську. З моменту створення Фізико-хімічного інституту НАН України працюю завідувачем відділу.
Академія наук була загалом демократичною організацією: не звертала увагу на членство в КПРС. Основним фактором під час призначення на посаду була професійність. До того ж я біохімік, а не гуманітарій.
— А чому ви вирішили піти в депутати?
— Мене висунули кандидатом у народні депутати наукові співробітники інституту. Люди хотіли змін і думали, що участь у керівництві держави депутатів, не пов’язаних з партією, може змінити життя на краще. Навіть моя сім’я казала: «Хто, якщо не ти?».
Окрім того, я мріяв про незалежність України. Читав Івана Ле «Богдан Хмельницький», трилогію Михайла Старицького «Богдан Хмельницький», «Перед бурею», «Буря» і не раз думав, чому Україна не має державності.
Дуже хотів, щоб Україна була незалежною, але навіть подумати не міг, що буду причетним до цієї великої справи. Тому з великим хвилюванням, але без тіні сумніву 24 серпня 1991 року проголосував за незалежність України.
«За нашу і вашу свободу»
— Яким вам запам’ятався парламентський день 24 серпня? Що ви робили в цей день? Про що думали?
То була сонячна серпнева субота. Біля парламенту з самого ранку зібралися тисячі людей. Головним гаслом було: «Україна виходить із СРСР!». Люди були налаштовані дуже рішуче, і ця атмосфера передалася народним депутатам. Розгляд питання про незалежність України почали після 15 години, (до того його навіть не було в порядку денному).
Акт проголошення незалежності України було написано дуже лаконічно, щоб не вдаватись до довгих дебатів. Ще одним аргументом на користь ухвалення Акту стала пропозиція представників опозиції про те, що проголошення незалежності має бути підтверджене на Всеукраїнському референдумі 1-го грудня.
Кравчук запропонував прочитати текст автору документа Левку Лук’яненку, але Дмитро Павличко, член Народної Ради, наполіг, щоб це зробив Леонід Кравчук. У цьому теж був задум: адже комуністи могли передумати голосувати в останню хвилину. Кравчук зачитав: «Виходячи зі смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною у зв’язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року (…) Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує Незалежність України та створення самостійної української держави — УКРАЇНИ» …
«За» проголосували 346 депутатів. Зал вибухнув оплесками, всі обіймалися і вітали один одного, не розбираючись, хто комуніст, а хто демократ.
Люди на площі стали на коліна, священник української православної автокефальної церкви відслужив молебень. О 21:00 до залу ВР внесли величезний синьо-жовтий прапор. Депутати демократичної опозиції зібралися біля трибуни, співали «Ще не вмерла Україна», а також «Червону калину» — гімн «Січових стрільців».
Останнім рішенням сесії ВР України стало ухвалення звернення до президента, керівництва і народу Росії, в якому висловлювалася подяка за «порятунок демократії в СРСР, що уможливило здійснення віковічної мрії українського народу на здобуття повної незалежності». Висловлювалася упевненість, що взаємини між двома народами будуть дружніми. «За нашу і вашу свободу», — такими словами закінчувалося звернення.
— На Всеукраїнському референдумі 1 грудня понад 90 відсотків українців відповіли «Так!» на запитання: «Чи підтверджуєте ви Акт проголошення незалежності України?». Як би ви пояснили таку одностайність?
— Навіть сьогодні можна почути запитання: навіщо взагалі потрібен був референдум? Але нагадаю, що 17 березня 1991 року в СРСР було проведено референдум про збереження СРСР як «оновленої федерації рівноправних суверенних республік». Його бойкотували шість республік: Литва, Латвія, Естонія, Грузія, Вірменія та Молдова. Навіть у Росії понад чверть населення проголосувала проти СРСР — зокрема національні автономії.
В Україні ж за збереження СРСР проголосувало 70,2 відсотка. Тому чимало хто сумнівався: чи буде більшість на референдумі про незалежність, і чи варто проводити той референдум?
На проведенні його наполягав керівник демократичної «Народної ради» у ВР академік АН України Ігор Юхновський, який і запропонував у своєму виступі перед ухваленням Акту про Державну Незалежність підтвердити його на Всеукраїнському референдумі. Він сказав: «Наше проголошення Незалежності буде нетривким через те, що ще існує Верховна Рада СРСР, яка може денонсувати рішення ВР України».
Після проголошення Акту, протягом 1991 року, Київ активно перебирав на себе контроль над підприємствами та структурами союзного підпорядкування. 30 серпня 1991 року Леонід Кравчук підписав Указ Президії ВР «Про заборону діяльності Компартії України» як організації, що взяла участь у державному перевороті. 12 вересня було ухвалено закон «Про правонаступництво України», який проголосив Україну правонаступницею УРСР і частково — правонаступницею СРСР.
5 грудня 1991 року Верховна Рада ухвалила звернення «До парламентаріїв і народів світу», в якому було оголошено, що Україна вважає договір 1922 року про утворення СРСР недійсним. А вже 8 грудня, після підписання у Біловезькій Пущі президентами Білорусії, Росії та України спільної заяви, Радянський Союз перестав існувати як суб’єкт міжнародного права.
А 22 серпня 1992 року останній Президент УНР в еміграції Микола Плав’юк у присутності Президента Леоніда Кравчука, Голови Верховної Ради Івана Плюща і Прем’єр-міністра України Вітольда Фокіна урочисто проголосив Україну правонаступницею Української Народної Республіки.
«Я втілив свою мрію. Хіба треба ще щось?»
— Миколо Яковичу, чому ви не балотувалися в народні депутати на наступних виборах?
— Протягом усієї каденції у ВР я працював в інституті й не переходив на роботу до парламенту. В той час таке було можливо. Депутати ж другого скликання повинні були жити в Києві, і такий варіант був для мене неприйнятним.
Окрім того, я втілив свою мрію, Україна стала незалежною державою. Хіба треба ще щось?
— У парламенті першого скликання було чимало науковців. На вашу думку, яке це мало значення для роботи першої ВР в історії незалежної України?
— У 1990 році до парламенту справді було обрано чимало науковців, зокрема академічних інститутів. Вони очолювали такі важливі напрямки роботи як народна освіта, наука та екологія. Це член Президії ВР України Ігор Юхновський (Інститут фізики конденсованих систем); голова підкомісії з природокористування Комісії з питань екології та раціонального природокористування Михайло Голубець (Інститут екології Карпат); голова Комісії у питаннях екології та раціонального природокористування Сергій Дорогунцов (Рада з вивчення продуктивних сил України); голова Комісії з питань народної освіти та науки Павло Кислий (Інститут проблем матеріалознавства); заступник голови комісії у питаннях екології та раціонального природокористування Юрій Костенко (Інститут електрозварювання ім. Є.О. Патона). Я ж очолював підкомісію з питань науки Комісії з питань народної освіти і науки.
За участі науковців було ухвалено новий Закон України «Про освіту» (04.06. 1991 р.) Закон (уперше!) містив гарантії держави педагогічним працівникам. Було передбачено встановлення середніх ставок і посадових окладів працівників народної освіти на рівні середньої заробітної плати працівників промисловості, а посадових окладів викладачів вищої школи — на рівні подвійної середньої заробітної плати працівників промисловості.
Ігор Юхновський, Павло Кислий та я були авторами законопроєкту «Про основи науково-технічної політики», він уперше в Україні визначав правові, організаційні й фінансові засади функціонування і розвитку науково-технічної сфери. Також ми були авторами законопроєкту «Про інформацію», в якому були норми щодо забезпечення інформаційної безпеки України.
Сергій Дорогунцов з колегами підготували Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» (26.06.1991), в якому наголошувалося, що охорона довкілля та раціональне використання природних ресурсів є неодмінною умовою сталого економічного та соціального розвитку України.
Ці закони були дуже важливі для розбудови незалежної України.
«Академічній спільноті потрібно діяти!»
— Чи варто, на вашу думку, балотуватися в народні депутати членам наукової спільноти сьогодні?
— Чесно кажучи, не знаю. Свого часу нам пощастило, нас обрали за виборчою системою, якої нині не існує. У парламенті я міг вносити ініціативи від себе. Сьогодні ж народним депутатом оберуть лише члена партії.
…Наукою керує держава і, якщо вчені стоятимуть осторонь, побоюватимуться втратити фінансування, то не тільки процвітання, а й саме виживання науки опиниться під загрозою. Тому академічній спільноті потрібно діяти. Брати участь у роботі уряду, балотуватися в народні депутати тощо.
Українські науковці мають такий досвід. Наприклад, Сергій Комісаренко працював заступником Голови Ради Міністрів УРСР та віцепрем’єр-міністром з гуманітарних питань. До цього (і після) він обіймав посаду директора Інституту біохімії АН України. Сергій Рябченко був Головою Державного комітету України з питань науки і технологій. А також — народним депутатом СРСР.
Я ж після закінчення каденції у ВР працюю в інституті, є членом громадської організації «Асоціація народних депутатів України», яка надає експертно-рекомендаційні консультації народним депутатам щодо підготовки законодавчих актів та бере участь у підготовці законопроєктів, особливо тих, що стосуються наукової сфери.
«Проблемою вчених є нестача наукових ідей»
— Ви працювали над створенням і ухваленням законів, що стосувалися науки, зокрема Закону України «Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності». Як писався цей перший «науковий» законопроєкт? Що ви прагнули змінити чи створити?
— Насамперед, хотів би наголосити, що всі законопроєкти, які ми (і я особисто) готували до розгляду ВР, були новими для України. Вони писалися з чистого аркуша.
Закон про основи державної науково-технічної політики регулював відносини, пов’язані з науковою і науково-технічною діяльністю. Серед цілей та напрямів державної політики було вказано, що держава забезпечує соціально-економічні, організаційні, правові умови для формування та ефективного використання науково-технічного потенціалу, включно з державною підтримкою суб’єктів наукової та науково-технічної діяльності.
На жаль, сьогодні є спроби відмовитись від цього засадничого закону. Я маю на увазі пропозиції Наукового комітету Нацради з питань розвитку науки і технологій щодо реформування сфери наукових досліджень, розробок та інновацій (НДРІ), а також документ «Бачення України 2030». В останньому документі, наприклад, превалює думка щодо перетворення національних академій наук на громадські об’єднання та позбавлення їх функцій впливу на організацію наукових досліджень в Україні. Таке реформування наукової галузі є неприпустимим.
Утім, ми повинні розуміти, що нинішня ситуація вимагає змін у роботі НАН України. Статут академії, в якому прописані основні положення існування цієї організації, є керівництвом до дії, а не догмою. На мою думку, проблемою науковців є не фінансовий дефіцит, а нестача наукових ідей, що гальмує розвиток науки.
Упевнений, що науковці можуть генерувати ідеї у галузі, в якій працюють, шукати й знаходити шляхи реалізації в тих умовах, які є. Окремі проєкти, навіть доведені до логічного кінця, як правило, завершуються малозначущим результатом — публікацією, до якої нікому немає діла. Тому треба вміти позначати: чого, коли і як ми хочемо досягти. Під ідею завжди знайдуться виробники, здатні її реалізувати.
— Ви є також одним з авторів Закону «Про інформацію», який було введено в дію у жовтні 1992 року. Що означало ухвалення цього закону для країни?
— Цей Закон ми розробляли у 1992 році, на той час закон про доступ до інформації діяв тільки в одній східноєвропейській державі — Угорщині, а у Західній Європі — лише у Великій Британії, ФРН та Швейцарії. Тож в Україні цей закон був відважною спробою перевизначення публічних прав щодо інформації. Тут прописано основні напрями державної інформаційної політики, забезпечення доступу кожного до інформації; відкритість і прозорість діяльності суб’єктів владних повноважень; розвиток електронного урядування; забезпечення інформаційної безпеки України тощо.
Звісно, за 30 років багато що змінилося. Рада Європи у 2002 році ухвалила Рекомендацію «Про доступ до офіційних документів». Міжнародні судові органи визнали право людини на доступ до інформації, якою володіють органи державної влади, і цю концепцію підтримує Європейський Суд з прав людини.
Депутати наступних скликань українського парламенту вдосконалили закон, і нині він відповідає європейським та міжнародним стандартам.
«Українці виборювали незалежність і відновили її у 1991 році»
— Інколи можна почути думку, що «незалежність нам упала з неба, легко дісталася». Ви згодні з такою думкою?
— Ні.Українці виборювали незалежність, протистояли окупації (спочатку царській, потім радянській) і змогли відновити її у 1991 році.
Наша ВР була насамперед будівничим органом, на нашу каденцію припав найскладніший і найневдячніший етап конструювання та створення нових структур і механізмів в усіх сферах суспільного життя.
Ми взяли на себе шторм людських переживань від зламу всіх укладів і підвалин, хоча наша історична місія була в іншому — у створенні нової держави, нових систем (політичної, економічної, управлінської тощо) на історичних руїнах обвалу попередніх. І ми можемо пишатися, що безпрецедентний, неймовірно складний процес глобальних трансформацій в Україні був проведений успішно, без суспільних катаклізмів і трагедій.
У 1994 році ми передали наступному поколінню політиків абсолютно іншу державу — незалежну, демократичну Україну з усіма державними інститутами, з основами ринкової економіки, свободами людини й громадянина.
Попри очевидну історичну значущість, закономірність і легітимність відновлення незалежності України, справді подекуди доводиться чути, що незалежність відбулася лише внаслідок невдалого державного перевороту в Москві у серпні 1991 року.
Як сказали б нині, це типова інформаційно-психологічна операція (ІПСО). Теза про українську незалежність, що «впала з неба», є міфом, який свідомо використовують для нав’язування українцям російських імперських стереотипів мислення. Але це марна справа.
Сьогодні суверенна Україна є запорукою стабільності й миру в Європі та, без перебільшення, світового порядку, заснованого на міжнародному праві. А поновлена російська імперія залишається в’язницею для десятків поневолених народів.
— Миколо Яковичу, ви пам’ятаєте важкі роки після Другої світової, бачили розпад СРСР, долучилися до розбудови країни (і в парламенті, і в науці). Скажіть, що дає вам надію сьогодні? Якою ви бачите Україну в найближчі роки?
— Часто згадую людей, які пережили жахіття Другої світової. Вони казали: «Нехай будемо бідними, але щоб не було війни».
Не вірив, що це може статися знову. Не розумів — що росіяни хочуть тут отримати? Вони, як виявилося, зовсім не знають український народ. Не усвідомлюють, наскільки ми різні. У нас високий бойовий дух, бо ми воюємо за свою землю, за своїх дітей. За Незалежність. Ми знаємо, що правда — на нашому боці.
І ми, безсумнівно, переможемо. Не дуже сподіваюся на поліпшення фінансування науки, але навіть у таких умовах ми повинні будемо знайти сили і можливості для розвитку науки, проведення наукових досліджень, які допоможуть відбудувати країну.
Розпитувала Світлана ГАЛАТА
Читайте також:
- Науковий директор стартапу «Експлоджен» Юрій РЕБЕЦЬ: Я переконаний, що люди, які займаються біологією — щасливі люди!
- Міннауки, статус НАНу та ліквідація доплат
- Треба зберегти те, що маємо. Воно дасть щедрі плоди після нашої перемоги
- “Чи можливі зміни в управлінні й ухваленні рішень усередині НАН України?”
- Сергій Шарапов: потрібно підтвердити, що це справді надпровідність
- «Межигір’я» –для всіх, «Сухолуччя» – для «обраних»?