Вміння виконати свою роботу попри все є найпершою ознакою професійності. Саме так працюють сьогодні чимало українських учених. Так працюють і науковці Інституту морської біології Національної академії наук України в Одесі. Попри обстріли, міни та загрозу висадки російського десанту вони не припиняють досліджень.
Про роботу цього закладу, наукову дипломатію, проблеми та надії вчених ми розпитали заступника директора Інституту морської біології НАН України, члена Наукового комітету Нацради з питань розвитку науки і технологій України Віктора ДЕМЧЕНКА.
— Пане Вікторе, ви є фахівцем з морської біології, досліджуєте іхтіофауну. Чому ви обрали саме цей напрям наукових досліджень?
— Я закінчив Мелітопольський державний педагогічний університет імені Богдана Хмельницького, в якому навчалися і мої батьки. Можна сказати, що любов до біології у нас родинна.
В МДПУ на початку 90-х років було створено НДІ «Біорізноманіття наземних та водних екосистем України». І разом з кількома одногрупниками на першому курсі ми вирішили вивчати водойми регіону.
Вважаю, що мені пощастило, адже вивчати риб надзвичайно цікаво. Окрім того, дослідження стану іхтіофауни важливі й для збереження видів, і для розвитку економіки.
— Науковці інституту продовжують польові спостереження, обстежують лимани та доступні ділянки морського узбережжя. Як вплинула війна на морські екосистеми України?
— Інститут справді продовжує роботу, хоча доступ до Чорного моря обмежений (Азовське море повністю окуповано).
В Одесі у перші тижні й місяці великої війни вихід на узбережжя було майже повністю закрито. Але колегам все одно вдавалося брати проби води біля окремих хвилеломів і пірсів.
Окрім того, вчені реєстрували розливи нафти й інші забруднення акваторії моря за допомогою супутникових знімків.
Дозвіл проводити максимально широкі дослідження на узбережжі ми дістали після російського теракту на Каховській ГЕС. Потрібно було зафіксувати — що відбувається і як вплинула катастрофа на довкілля. Наш інститут залучили до розслідування Генеральної прокуратури щодо впливу підриву греблі Каховського водосховища на екосистему Чорного моря.
Науковці брали проби, досліджували стан морських екосистем, оцінювали шкоду від катастрофи. Було підтверджено, що в перші тижні після підриву греблі відбулося значне опріснення води. Це стало критичним для багатьох видів гідробіонтів (молюсків, крабів, креветок та інших). Частина з них загинула.
Робота тривала все літо 2023 року і продовжується нині. За результатами досліджень підготовлено експертні висновки для державних органів (зокрема, для Генпрокуратури). Науковці допомогли зафіксувати реальні наслідки катастрофи для морських організмів. Дуже сподіваюся, що держава отримає компенсацію від країни-агресора за завдану шкоду.
Сьогодні вчені інституту готують велику наукову статтю про вплив підриву греблі Каховської ГЕС на екосистему Чорного моря.
Одночасно ми аналізували супутникові знімки, визначали райони опріснення та забруднення, прогнозували напрямки просування дніпровської води в Чорному морі.
Метод аналізу супутникових знімків дає змогу оперативно оцінити зміни, які відбуваються у морських екосистемах. До повномасштабного вторгнення ми теж використовували фото з супутників, але не так масштабно. Завжди можна було поїхати в експедицію й подивитися, що відбувається.
— Фото з яких супутників використовує інститут?
— Сьогодні доступні великі масиви безплатних знімків, окрім того, держава підписала угоди на отримання фотографій для дослідницьких цілей. За допомогою знімків з космосу можна відстежувати пожежі, стан лісів, ґрунтів, трав’яних біотопів та багато іншого.
— Що сьогодні, в умовах війни, найбільше шкодить морській екосистемі?
— Найбільшої шкоди завдає забруднення нафтопродуктами. Нафтові плями — це смерть для риб, птахів, водоростей…
Залпові зміни солоності докорінно змінили донні угруповання морських організмів у Чорному морі, вплинули на молюсків та ракоподібних, які не змогли швидко втекти. Деякі види загинули в прісній воді.
Від потужних ехолокаторів та інших несприятливих факторів страждають дельфіни (відомо про загибель сотень китоподібних). Вчені з’ясовують масштаби цієї біди, гадаю, незабаром ми отримаємо чіткі наукові результати.
— А як вплинула війна на роботу самого інституту? Чи вдалося зберегти колектив?
— Ще до війни відбулися події, які змусили нас максимально згуртуватися. У 2019 році будівля, у якій було розміщено інститут, згоріла, загинув директор, член-кореспондент НАН України Борис Александров та старша наукова співробітниця Галина Іванович.
Національна академія наук України оперативно надала нам приміщення для роботи адміністрації, а Фізико-хімічний інститут ім. О.В. Богатського НАН України виділив приміщення для лабораторій. У цих лабораторіях ми проводимо дослідження, готуємо експертні висновки. Лабораторії абсолютно необхідні, адже для деяких експериментів потрібні спеціальні умови.
У перші тижні після повномасштабного вторгнення частина колег виїхала за кордон (отримала гранти на стажування). Частина колективу, попри обстріли, працює в інституті.
— Дані про воєнний вплив на національні морські екосистеми науковці інституту передають Чорноморській екологічній комісії та Міждержавній океанологічній комісії ЮНЕСКО. Чому це важливо?
— Президент, уряд, учені, журналісти та волонтери з усіх галузей розповідають світові про злочини, які чинить росія в Україні. Ми, біологи, також намагаємося донести інформацію про знищені екосистеми, види, популяції тощо.
Людям за кордоном треба про це розповідати, і робити це фахово й обґрунтовано. Пояснювати, що війна стосується не лише України, що вона впливає на всю екосистему Чорного моря. Підрив греблі Каховської ГЕС вплинув на якість води в Туреччині, Болгарії, Румунії й інших країнах.
Європейці повинні усвідомлювати масштаби руйнацій і впливу на довкілля. Говорити про це треба на всіх рівнях.
— Чи чує міжнародна наукова спільнота аргументи українських вчених?
— Так. Україна є учасницею багатьох міжнародних угод та конвенцій (Бернської, Рамсарської, Оселищної та інших).
Одним з прикладів «наукової дипломатії» є резолюція Рамсарської конвенції, яку ухвалили в листопаді 2022 року (Рамсарська конвенція захищає водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення).
Україна зуміла добитися визнання руйнації наших водно-болотних угідь російською федерацією. Крім того, заблоковано обрання рф до складу постійного комітету Рамсарської конвенції.
Завдяки «науковій дипломатії» вдається відмежувати росію від цивілізованого світу хоча б в окремих конвенціях.
Ми по «крупинках» збираємо дані про зміни в екосистемах і передаємо їх міжнародним партнерам. Робота кожної людини у цьому «ланцюжку впливу» важлива — і вченого, який у будь-яку погоду збирає первинні дані, і чиновника чи дипломата, що працює в міжнародних структурах.
До речі, в наступному році треба буде оновлювати опис стану водно-болотних угідь в Рамсарській конвенції, потрібно чітко зафіксувати безпосередній вплив війни на водно-болотні угіддя.
— Нещодавно вас обрали до Наукового комітету Національної ради з питань розвитку науки і технологій. Це робота на громадських засадах, дуже невдячна. Чому ви вирішили піти в НК? Що хочете зробити?
— Думаю, що це хороша можливість застосувати досвід, який я здобув у структурах Міністерства освіти і науки (тривалий час викладав у ЗВО) та системі НАН.
Коли знаєш особливості роботи в закладах вищої освіти, а потім переходиш в інститут Академії, то відчуваєш, що люди живуть ніби в різних світах. Сподіваюся, мій досвід допоможе «зблизити» наукові світи вищої освіти й дослідницьких інститутів.
Нині в суспільстві активно обговорюють необхідність реформ у багатьох сферах. Реформи потрібні і для нашої євроінтеграції, і для відновлення та зростання економіки. Звісно, наукова сфера не може стояти осторонь. Ми вже маємо систему оцінювання наукових установ, конкурси за новими правилами та критеріями, нові підходи до захисту дисертацій та інше. Але попереду ще багато проблем, які треба розв’язати.
Думаю, всі учасники реформування наукової сфери хочуть, щоб воно пройшло максимально чітко, ефективно, за зрозумілими критеріями. Сподіваюся, так і буде.
Я уважно стежив і за пропозиціями Наукового комітету, і за пропозиціями інших вчених. Бачу, що НК, зокрема, пропонує змінити систему оцінювання і фінансування (тобто фінансувати за результатами оцінювання). Гадаю, в цьому є сенс. Бо якщо наукове дослідження не відповідає сучасним критеріям, неконкурентоспроможне, не дає належних фундаментальних чи прикладних результатів, то чому держава повинна його фінансувати?
Основним «каменем спотикання» є підходи до оцінювання та система критеріїв наукової роботи. Це шалена проблема на рівні культурного сприйняття, між різними думками — прірва…
Треба також відходити від практики «прив’язки» фінансування ЗВО до кількості студентів. Ця система руйнує кадровий склад, адже у багатьох університетах кількість студентів зменшилася. Особливо гостро це відчувають університети Херсона, Мелітополя, Миколаєва, Харкова.
Десятки університетів переміщено з окупованих територій, вони — у дуже непростій ситуації і поки що не можуть набрати достатню кількість студентів. Держава має їх підтримати, допомогти зберегти колективи. Для цього потрібні окремі бачення і рішення.
Переконаний також, що частка конкурсного фінансування має зростати. Це можна зробити поетапно, можливо, в окремих галузях, але цей шлях ми повинні пройти. Сьогодні більшість науковців у ЗВО отримують кошти на науку лише в рамках конкурсів та грантів. Базове фінансування університетів — це витрати на навчальний процес. Звісно, можна сказати, що в рамках цього фінансування є кошти на наукову роботу, але всі розуміють, що воно так не працює. В окремих країнах Європейського Союзу конкурсне фінансування складає велику частку. Знаю науковців, які не отримали гранти і на певний час стали безробітними або змінили місце роботи, посади. Це стимулює вчених створювати наукові колективи, розподіляти ролі, залучати молодих дослідників з новими ідеями тощо.
Ще одна проблема, яку треба розв’язувати якнайшвидше — це відірваність від наукових реалій учених, які захищають Україну.
Я бачу, що дослідники, які продовжили роботу — розвиваються, отримують нові гранти, публікують нові статті. А науковці, які пішли воювати, ніби «застрягли» у день 24 лютого. Майже дворічна пауза може бути критичною для вчених-воїнів, адже наука не стоїть на місці.
Гадаю, потрібно вже сьогодні подумати про окремі конкурси для цих науковців, програми, гранти, або — окремі критерії оцінювання. Цим людям треба буде допомогти адаптуватися і повернутися у звичне для них життя.
— Які, на вашу думку, найбільші проблеми української науки? (Назвімо одну-дві). Чи вважаєте можливим розв’язати ці проблеми в найближчому майбутньому?
— На мою думку, ключовим поштовхом для розвитку науки має стати оновлення матеріальної бази та методів досліджень. Бо ми ніби залишилися в кам’яному віці щодо інструментів, методів, матеріальної бази досліджень. Не хочу казати про всі наукові установи, але ця проблема існує, тут є про що думати.
У багатьох установах немає якісного обладнання — мікроскопів, спеціальних приладів, генетичних лабораторій, експедиційних суден тощо. А конкурентоспроможні результати можна отримати лише за допомогою сучасної матеріально-технічної бази.
У деяких установах таке обладнання є, але немає компонентів чи реактивів для роботи. Бо не досить купити сучасні прилади, їх треба ще й обслуговувати.
Тому варто починати з матеріально-технічної бази. Поки цього немає, конкурувати з європейськими вченими буде складно.
Деякі прилади університети й наукові установи придбали в рамках конкурсів НФДУ, але цього все-таки не досить. На мою думку, мають бути ще й інші можливості придбати обладнання.
Наприклад, для морських досліджень ключовим є наявність спеціалізованого наукового судна.
Кілька років тому Бельгія подарувала Україні науково-дослідне судно «Бельгіка». Цей корабель був флагманом бельгійської науки, його використовували для екологічного моніторингу Північного моря. Судно передано Українському науковому центру екології моря Міндовкілля. На жаль, воно стоїть у порту в Одесі й чекає закінчення війни та фінансування.
Другою проблемою є проблема кадрів. Цю проблему не можна розв’язати за рік чи два. Має бути і системна робота адміністрацій наукових установ, і державна точкова підтримка. Доки молодий науковець у 24–25 років отримуватиме гроші на рівні «мінімалки» (чи трохи більше), доти ми не зможемо «затягнути» молодь у науку. Або ж їх утримання ляже на плечі батьків та близьких.
Ще однією проблемою є відсутність колаборації між різними відомствами, які виконують наукові дослідження. Нормативна база для цього, нібито, є, але на практиці це погано працює. Хоча міжвідомчі лабораторії та спільні дослідження могли б дати поштовх для розвитку науки.
Хорошими прикладами колаборації є Київський академічний університет та спільна міжвідомча Орнітологічна станція (створена в Інституті зоології імені Шмальгаузена НАН України та в Мелітопольському державному педагогічному університеті імені Богдана Хмельницького).
Сьогодні в Одесі дуже потрібна єдина структура, яка досліджуватиме море, готуватиме фахівців, науковці якої виконуватимуть фундаментальні та прикладні дослідження.
Нині це роблять різні інституції. В Одеському національному університеті імені О.О. Мечнікова є біологічна станція, потужний біологічний факультет, фахівці-гідробіологи, а також кафедра, яка готує наукові кадри в галузі морської біології. Є Український науковий центр екології моря при Міндовкіллі, який відповідає за прикладні дослідження (наприклад, за проведення державного морського моніторингу). Є наш академічний інститут, який вивчає фундаментальні питання функціонування морських екосистем та розробляє інструменти дослідження й оцінки (зокрема і для моніторингу, які виконують колеги з іншого відомства).
З державницького погляду, необхідне об’єднання і координація роботи різних відомств.
— Нині можна почути думку, що вікно можливостей для розвитку української науки і технологій може відчинитися у найближчому майбутньому. Що відбудова країни — це можливість створити проривні технології, привабити у країну кращих науковців світу. Чи є, на вашу думку, підстави для оптимізму? І що треба зробити, щоб ці підстави з’явилися?
— Так, підстави для оптимізму є. Україну сьогодні підтримують чимало країн, фондів, інституцій. Українські вчені можуть подавати заявки на європейські програми й конкурси.
Україна приєдналася до програми LIFE для довкілля та клімату. І хоча ми не є членами ЄС, наші науковці можуть подавати заявки на отримання грантового фінансування.
Нашими «амбасадорами» за кордоном є вчені, які виїхали після початку повномасштабного вторгнення. Вони вчать іноземні мови, налагоджують відносини з університетами та науковими установами.
Наприклад, у нашому інституті є люди, які приїжджають, беруть проби, а потім повертаються за кордон і аналізують їх. А в Україну передають обладнання, прилади, лабораторії (як гуманітарну допомогу).
Дуже сподіваюся, що українські вчені, які нині працюють за кордоном, допоможуть побудувати нові місточки між різними закладами науки, і в Україні, і у світі.
Переконаний, що після закінчення війни почнеться новий виток розвитку української науки.
Спілкувалася Світлана ГАЛАТА
Читайте також: