(до 150-річчя Наукового товариства імени Шевченка)
Наукове товариство імені Шевченка — всесвітня українська академічна організація, академія наук українського народу— нинішнього року відзначає своє 150-річчя. НТШ утворено 23 грудня 1873 року у Львові як Літературне товариство імені Т. Шевченка, а з 1892 року перейменовано на Наукове товариство ім. Т. Шевченка. Природничонаукові статті українською мовою було надруковано саме в НТШ.
Напередодні доби Наполеонових війн, якихось 225 років тому, нечисленні тоді фізики Європи ще писали свої праці переважно латиною – як і їхні попередники століття перед тим. Але впродовж короткого історичного періоду сталися тектонічні зміни. Приклад і тут показали французи – ще напередодні взяття Бастилії Шарль Огюстен Кулон видав свої знамениті шість «мемуарів» про основи електростатики живою французькою. Тож коли в 1820-30-х роках Саді Карно, Георг Ом, Майкл Фарадей писали і друкували свої основоположні роботи французькою, німецькою та англійською, це вже не було якоюсь дивиною.
Єдиної інтернаціональної мови фізики (такої, якою після Другої світової зробилася англійська) після відмови від латини у ХІХ столітті ще не існувало. Це мало свої недоліки: ясні й чіткі роботи Ома було визнано Європою лише з великим запізненням, після появи їх англійських та французьких перекладів. Основну наукову продукцію доби побудови основ класичної термодинаміки та електродинаміки поділено більш-менш порівну саме між цими трьома мовами. Ними писали і представники «малих» націй: наприклад, статтю з викладом формул для сили, що діє на рухомий заряд в електромагнітному полі, голландець Гендрік Лоренц надрукував у 1892 році французькою.
Сама розмова про природничонаукові статті українською мовою в ХІХ столітті повинна була виглядати безглуздо. У межах Російської імперії над нашою мовою тяжіли заборони 1863 і 1876 років. Вони ще допускали (з дуже ускладненою цензурною процедурою і з використанням російської абетки) оригінальні твори на селянську тематику «на малоросійському наріччі», але всю науково-навчальну літературу і переклади українською було заборонено без жодних винятків. Цензура не пропускала не лише Євангелія українською мовою (хоч іншими мовами неозорої імперії влада його захочувала), але й безвинних брошурок з порадами щодо кращого ведення сільського господарства чи дотримання правил особистої гігієни (а таких самих порад російською українські селяни тоді ще просто не розуміли). Імперія добре розуміла небезпеку перетворення української на «мову вищої освіченості».
Тож науковці-українці з походження не мали жодних шансів викласти щось із своїх результатів рідною мовою. Славетний Михайло Остроградський (не лише учень Коші, Лапласа й Пуассона, але й близький друг Тараса Шевченка, свідомий своєї належності до «козацької нації»), міг відплатити імперії тільки тим, що всі наукові роботи друкував французькою, ігноруючи російські наукові видання, які тоді теж уже встигли з’явитися. Це, втім, не заважає путінській росії кваліфікувати його (разом із німцем Леонардом Ойлером) як «великих російських математиків». Не могли писати наукових текстів українською й фізики з університетів Харкова, Києва та Одеси, – навіть у випадку, коли вони (як-от фундатор телерадіомеханіки Микола Пильчиков, чи Михайло Косач, рідний брат Лесі Українки) й виявляли чітку українську ідентичність.
Але, на щастя, частина українців жила тоді в іншій імперії, Габсбургів, де умови для них, теж не надто сприятливі, були однак значно кращими, ніж у сусідній імперії Романових. Як відомо, 1873 року за фінансової підтримки Єлизавети Милорадович з роду Скоропадських, поміщиці з Полтавщини, у Львові постало Товариство імени Шевченка, що розгорнуло широку просвітницьку та видавничу діяльність. А після реформи 1892 року воно (уже як Наукове Товариство імени Шевченка – НТШ) набуло статусу першої національної академії наук тоді ще бездержавної, поділеної між двома імперіями України.
З того ж 1892 року починають виходити «Записки НТШ». Зрозуміло, що в них домінує гуманітаристика, – статті з історії, філології, фольклористики авторства як «галичан» (Михайла Грушевського, Івана Франка, Олександра Колесси та інших), так «наддніпрянців» (спершу насамперед Тадея Рильського, батька майбутнього великого поета, та Олександра Кониського, який де-факто виконував функції редактора перших томів «ЗНТШ»). Але вже в ІІ томі (1893) серед них з’являється й перша стаття на медичну теметику.
Її автор, на той час випускник Київського університету Олександр Черняхівський (1869-1939) став пізніше не лише видатним ученим-медиком, творцем сучасної української медичної термінології, але й активним учасником Визвольних змагань та розбудови УАПЦ у 1920-ті. В 1930-му він стає одним з головних фігурантів сфабрикованого «процесу Спілки Визволення України». Засланий, він організовує Медичний інститут в Сталіному (тепер Донецьк), а потім повертається до наукової роботи в Києві. У 1938 році заарештовано і розстріляно його дочку, талановиту перекладачку Вероніку Черняхівську. Її батько та мати, Людмила Старицька-Черняхівська (дочка Михайла Старицького), так і не довідалися про справжню долю своєї Рони і далі писали листи в різні інстанції з клопотаннями про її звільнення…
А в наступному томі «ЗНТШ» (ІІІ, 1894) уже не вчорашній студент з Києва, а маститий професор Німецької політехніки в Празі доктор Іван Пулюй вміщує статтю з електротехніки «Апарат до міряння ріжниці фаз межи перемінними протоками і кілька з його поміччю зроблених помірок». Тема статті не повинна нас дивувати: доктор Пулюй здобув статус державного радника Богемії та Моравії саме за свої досягнення в цій галузі, і належав до кола осіб, які визначали електротехнічну політику Австрійської монархії. Дальші статті професора Пулюя, автора (незалежно від Рентгена) відкриття Х-променів та співавтора першого повного перекладу Біблії українською мовою, в виданнях НТШ теж присвячено царині електротехніки – про них ми згадаємо згодом.
Нарешті, у 4-му томі «ЗНТШ» з’явилася й перша стаття українською мовою з вищої математики: «Про симетричні вираженя з вартостий функциї mod-m». Її автор Володимир Левицький (1872-1956) на той час іще тільки закінчував курс Львівського університету. У 1901 році він захистить тут докторат і отримає стипендію для стажування в Німеччині, де слухатиме лекції в славетних Кляйна та Гільберта. Але в умовах польського домінування він далі залишатиметься лише гімназійним учителем фізики та математики.
Володимир Левицький
Як ми побачимо далі, Володимир Левицький у математиці та фізиці поклав на себе завдання, співвимірне з тим, яке в гуманітаристиці виконували Грушевський із Франком: продемонструвати світові (й самим собі), що українці існують, а їхня мова може бути інструментом наукового пошуку в усіх царинах знання. Сьогодні можна тільки дивуватися сміливості студента, який наважився тоді написати статтю з вищої математики українською. Зрештою, і редакція «ЗНТШ» десь із рік не подавала її до друку, не будучи певна, чи матиме ця стаття бодай одного читача. Але, як показали подальші події, стаття ця стала важливим проривом української мови в доти вимушено закриту для неї царину.
Паралельно молодий математик розпочав величезну термінологічну працю. Уже в зшитку 3 т.11 «ЗНТШ» (1896) він надрукував «Материяли до фізичної термінольоґії. Часть перша, механіка», що були фактично першим українсько-німецьким термінологічним словничком на 12 сторінок. Не менший внесок зробив В. Левицький і в творення української математичної, астрономічної, хімічної термінології.
Збільшенння кількості не-гуманітарних статей спонукало керівництво НТШ розпочати з 1897 року видання окремого «Збірника математично-природописно-лікарської секції НТШ» (а «ЗНТШ» відтепер зробилися виданням суто гуманітарним). Редакторами І тому «Збірника» формально значилися перший голова Секції природодослідник і фольклорист Іван Верхратський та Володимир Левицький, але фактично впродовж понад 40 років це видання було саме дітищем Левицького (що в 1931-35 рр. був і головою всього НТШ).
А вже в т.ІІ «Збірника» (1897) з’явилася перша в історії стаття з фізики українською мовою. Її автором став той самий В.Левицький, а являє вона розгорнутий (на 70 сторінок) огляд розвитку електродинаміки впродовж останніх десятиліть ХІХ століття. Написано її настільки повно і якісно, що вона й досі може слугувати за непоганий посібник із класичної електродинаміки Максвелла (у цьому може переконатися кожен, бо тепер цей текст оцифровано і розміщено, як і більшість інших статей «Збірника», на сайті Наукової бібліотеки імені Василя Стефаника https://www.lsl.lviv.ua/index.php/uk/resursi-i-fondi/elektronni-materialy/ ).
Цікаво, що всі імена іноземних учених Левицький наводить в українському тексті латинкою так, як вони пишуться мовами оригіналів (Newton, Laplace, Poisson, Maxwell тощо). Можливо, цей приклад варто було б наслідувати й сьогодні – це б дозволило уникнути плутанини з вимовою цих імен (бо, наприклад, далеко не всі наші колеги знають, що остання літера «т» у прізвищі франузького нобелівського лавреата – «німа», і пишуть «Ферт» замість фонетично правильного «Фер», чи й досі використовують російське написання прізвищ «Ейнштейн», «Ейлер», «Гейзенберг» тощо).
У зшитку 2 т.3 «Збірника» (1898) Левицький продовжив видання своїх термінологічних матеріалів: цього разу стосовно механіки рідин та газів та кінетичної теорії тепла. Як можна бачити, більшу частину запропонованих ним термінів ми застосовуємо і досі.
У зшитку 2 т. 7 «Збірника» (1901) В. Левицький вмістив і першу статтю українською мовою з астрономії – вона є оглядом робіт з теорії кілець Сатурна. Таким чином, учений посідає в історії нашої науки абсолютно унікальне місце – творця україномовної вищої математики, фізики та астрономії водночас. Самовідданість, із якою вчений працював над творенням україномовної науки, просто вражає. Він (як і Грушевський з Франком) брав на себе роботу цілої установи – коли інших працівників бракувало. Так, зшиток 2 т.4 «Збірника» (1899) В.Левицький заповнив своїми чотирма статтями сам. При цьому вченому аж ніяк не можна закинути «провінційної загумінковості» – свої статті він друкував ще й польською, німецькою, французькою, англійською та іспанською, і принаймні в світі математики вважався міжнародно визнаним фахівцем.
З часом число авторів «Збірника», що пишуть українською про фізику та інші суміжні галузі науки й техніки, розширюється. У зшитку 1 т.6 «Збірника» (1900) Іван Пулюй вмішує статтю про безпечну телефонну станцію. Ще через п’ять років, у т.10, він друкує тут ще дві статті: «Електрична централя в Крумлеві», та «Кругова діаграма генераторів для перемінних прудів». Ці статті були надзвичайно актуальними з позицій того часу, хоч сьогодні нам лишається тільки шкодувати, що вчений не підготував і не оприлюднив тоді докладного нарису хронології подій, пов’язаних із відкриттям Х-променів.
Не оминає «Збірник» й інших актуальних проблем того часу. У т.7, зш.1 (1900) та в т.8, зш.2 (1902) тернопільський гімназійний вчитель (на Галичині тоді казали: «професор») Софрон Матвіяс друкує дві статті, присвячені оглядові робіт Антуана Беккереля, П’єра Кюрі та Марії Склодовської-Кюрі зі щойно відкритої радіоактивності.
Впадає в око те, що всі згадані вище статті (окрім робіт В.Левицького з математики та І.Пулюя з електротехніки) було присвячено оглядові чужих результатів, актуальних для стану тодішньої науки. Причини були зрозумілі: НТШ отримувала мінімальну підтримку від контрольованої поляками краєвої влади Галичини, і власних наукових установ не мала. Але в зш.1 т.15 (1912) з’являється й оригінальна стаття (за сьогоднішніми мірками – невелика монографія) Володимира Кучера (1885-1959) «Динаміка електрона».
Її автор був одним з перших українців, що почав серйозно працювати в сфері теоретичної електродинаміки та квантової механіки. Закінчивши Львівський університет, він і за Австрії, і за міжвоєнної Польщі теж змушений був учителювати в гімназії (сполучаючи, як і В.Левицький, це з викладанням в Українському таємному університеті, аж поки цей унікальний і героїчний заклад освіти не було остаточно розгромлено в 1925 р. польською владою).
В.Кучеру належать ще низка важливих оригінальних та оглядових статей у «Збірнику»: «Електромагнетна теорія лучистого тиснення» (т.17, 1916), де докладно розглянуто теорію світлового тиску; «Причинки до теорії структури етеру» (т.18-19, 1919), де йдеться теж про електромагнітні хвилі, які за традицією вважали збуреннями гіпотетичного світлового етеру; «Теорія зглядности» (т.21, 1922) – перщий україномовний огляд спеціальної теорії відносності на 64 стор.; «Термоелектричні питання в течах» (т.23-24, 1925) – перша україномовна робота з питань термоелектрики; «Колибання в газах у світлі новітніх квантових теорій»; «Головні напрямні квантових статистичних теорій» (т.28-29, 1930) – у цих роботах уперше українською викладено основи квантової статистики.
У 1916 році в «Збірнику» статтею «Із сучасних дослідів над магнетизмом» (т.17) дебютував найяскавіший, мабуть, наш популяризатор фізики міжвоєнного часу Роман Цегельський (1882-1956). У цій праці обсягом у 58 стор. дано не лише огляд усіх відомих на той час діа-, пара- і феромагнетиків з їхніми властивостями, але й докладно викладено нові на той час теорії Ланжевена та Вейса.
Р.Цегельський належав до родини, яка дала Україні кількох відомих діячів у різних царинах. Вступивши до Львівського університету, він пішов звідти на знак протесту проти засилля поляків. Тому закінчив він Чернівецький університет і тут-таки (1911) отримав докторат. Після окупації Буковини румунами повернувся до Львова, теж викладав в Українському таємному університеті, 12 років був секретарем НТШ. За радянських часів був засланий до Казахстану, але в 1954 році реабілітований і повернувся на посаду професора Львівського педінституту, – хоч, на жаль, пропрацювати йому тут судилося вже дуже недовго.
Роман Цегельський
У наступній своїй статті «Про досліди др. Ірени Паранкевич над елементарним квантом електричності та над фотофорезою» (т.21, 1922) учений розповів про роботи, які дослідниця, українка родом, здійснювала в Віденському університеті паралельно з відомими сьогодні в історії науки дослідами Роберта Міллікена, які вперше встановили величину заряду електрона. Вченому належить і велика та важлива оглядова стаття «Др. Іван Пулюй як науковий дослідник», надрукована (т.27, 1928) до десятиріччя з дня смерті визначного українця.
Роман Цегельський був наділений рідкісним даром цікаво оповідати про фізику не-фізикам. У т.31 (1937) він надрукував розгорнуту статтю «Фізикальні проблеми останньої доби» з оглядом як експериментальних результатів від відкриття радіоактивності до виявлення космічних променів, так і найважливіших етапів побудови нової квантової теорії. Аналогічні статті він охоче містив і в «Літературно-науковому вістнику» – найвпливовішому журналі серед тодішніх інтелектуальних і патріотичних галичан (де, отже, теж часом з’являлися тоді й фізичні терміни та формули).
Але на той час Львів уже перестав бути єдиним осередком україномовної фізики. У 1926 році майбутній засновник Інституту фізики НАН Олександр Гольдман (1884-1971) почав видавати у Києві «Фізичні записки» (у 1929-36 рр. виходили як «Українські фізичні записки», потім знову вимушено повернулися до «нейтральної» первісної назви, під якою і друкувалися до початку Німецько-радянської війни, коли сам Гольдман – за національністю єврей і за віросповіданням лютеранин – уже відбував заслання як «український буржуазний націоналіст»).
Олександр Гольдман
Важливо, що до початку 1930-х, коли національне відродження в УСРР зробилося «розстріляним», учені з «материка», особливо ті, хто отримав статус членів НТШ, охоче друкувалися у львівському «Збірнику». Серед них були математики Микола Крилов, Михайло Кравчук і Дмитро Граве. Останній у т.23-24 (1925) надрукував українською статтю «Електромагнетні сили в сонячній системі». У ній описово, без формул викладено задачу про опір пронизаного полями простору рухові небесних тіл і про сонячні плями як джерела цих електромагнітних полів. Через дванадцять років обставини сталінського СРСР розвели, як відомо, Дмитра Граве і його учня Михайла Кравчука по різні боки трагічної розколини між уцілілими та репресованими…
Ще одним цікавим постійним автором «Збірника» цих років став Іван Фещенко-Чопівський. У тт.25 і 26 (1926, 1927) він надрукував велику статтю «Цементованнє заліза і стали борем і берилем», де викладено найважливіші ідеї його докторської дисертації, захищеної тоді ж у Гірничій академії в Кракові. Учений народився в 1884 році в шляхтянській родині в Чуднові на Житомирщині, закінчив Київську політехніку, стажувався за кордоном, і перед ним відкривалися перспективи блискучої професійної кар’єри. Але настав 1917 рік – і успішний металург поринає у вир української визвольної боротьби. Він працює міністром і віце-прем’єром у кількох урядах УНР, а вже на екзилі в Тарнові на доручення Симона Петлюри очолює Раду республіки.
Іван Фещенко-Чопівський
В міжвоєнній Польщі учений повертається до професійної кар’єри, створює кафедру металознавства в Кракові, друкує статті в найкращих виданнях Європи, – і не забуває водночас про львівський «Збірник», де з’явились українською його роботи «Що треба розуміти під кермованою металюргією?» (т.32, зш.1, 1938) та «Новочасне гартування сталі та двоверстова купіль» і «Новітні магнети» (т.32, зш.2, 1939). Навесні 1945 року вченого заарештовує в Катовіцах НКВД, його етапують до Києва, де засуджують до заслання в північній республіці Комі. Тут він і гине у 1952 році в концтаборі Абезь…
У «Збірниках» міжвоєнного часу з’являються вже й статті за результатами оригінальних досліджень, виконаних безпосередньо у Львові. Серед таких слід згадати роботу М.Павліва зі Львівської політехіки «Про абсорбцію газів підчас електричних розряджень» (т.26, 1927), статтю З.Храпливого «Основні поняття електродинаміки а унітарна теорія поля», у якій показано, як теорія Борна-Інфельда співвідноститься з теорією Максвелла-Лоренца (т.31, 1937), астрономічну працю О.Монцібовича «Елементи зорі SU Cygni», присвячену поведінці змінної зірки (т.31, 1937).
Писали до «Збірника» й галичани, що працювали тоді по провідних наукових центрах Європи. Впадає в око україномовна стаття Остапа Стасіва (1903-1985), який тоді перебував у Геттінгені: «Механізм переносу електричності в непровідниках» (т.31, 1937). У ній розглянуто йонну і домішкову провідність в діелектриках і напівпровідниках, зокрема, закисі міді. У майбутньому її автор стане світової слави вченим, засновником і директором Інституту кристалофізики в Берліні, фундатором міжнародного журналу «Physica status solidi» (з якого починалися закордонні публікації багатьох уересерівських фізиків, ровесників автора цього нарису). Але в «народній Німеччині», де він залишився по війні, шанований вчений зазнав переслідувань, коли його дочка втекла на Захід до коханого.
На своїх початках метою «Збірника» було містити виключно статті українською мовою (дещо пізніше стали паралельно виходити й німецькомовні «Звідомлення з засідань Математично-природописно-лікарської секції», всього їх з’явилося 26 зшитків). В останнє десятиліття «Збірник» почав друкувати й статті учених-членів НТШ, написані іноземними мовами (німецькою та французькою). Так, у т.30 (1934) найяскравіший львівський теоретик доби «між Смолуховським і Юхновським» Василь Мілянчук, що стажувався тоді в Інституті фізики в Лейпцигу в самого Вернера Гайзенберга, надрукував статтю, присвячену питанню правила сум у мультидиплетах, німецькою.
Хто зна, яка мовна тенденція перемогла б у «Збірнику» надалі – але з виходом зшитку 2 тому 32 у 1939 році видання припинилося: настав «золотий вересень» і НТШ (разом із усіма іншими українськими інституціями) було ліквідовано. Натомість постійні автори «Збірника» Володимир Левицький, Володимир Кучер, Роман Цегельський, що за міжвоєнної Польщі здебільшого викладали по гімназіях, дістали працю в «українізованих» львівських вишах. Але в повоєнні роки всі вони існували фактично в статусі «піднаглядних» – як і більшість тодішньої прорідженої репресіями львівської інтелігенції.
Від 1918 року статус основного осередку творення україномовної науки перебрала від НТШ Українська академія наук у Києві. Як відомо, в першому складі академії, затвердженому гетьманом Павлом Скоропадським 14 листопада 1918 року, не було жодного фізика. Тільки в березні 1922 року на зборах УАН таємним голосуванням дійсним академіком на кафедру фізики було обрано професора Йосипа Косоногова, – але він невдовзі помер, не почавши здійснювати свої плани створення фізичного інституту. Тож у перших томах «Записок фізико-математичного відділу УАН» (виходили в Києві з 1923 р.) власне фізика майже відсутня, а більшість уміщених статей надруковано… французькою.
Ситуація змінилася тоді, коли професор Олександр Ґольдман, що очолював Науково-дослідчу кафедру фізики при КПІ, домігся заснування у грудні 1926 р. першого в Україні профільного фізичного журналу «Фізичні записки» (з 1929 р. – «Українські фізичні записки»), що стало своєрідним «прологом» до появи 1 січня 1929 року Науково-дослідчого інституту фізики Наркомосу (нині – Інститут фізики НАН). Перші три зшитки тому 1 «Фізичних записок» (грудень 1926, червень 1927, червень 1928) зредаґував сам О. Ґольдман. Починаючи з т. 2 (зшиток 1, грудень 1928), журнал виходить уже під наглядом головного редактора та редакційної колегії (Ю. Ю. Де-Метц, А. В. Желехівський, Е. А. Кирилов, Л. Й. Кордиш, А. Е. Малиновський. Д. А. Рожанський; технічний редактор – Ю. В. Юницький).
Як видно з обкладинки, журнал тоді видавався як орган «Української асоціації фізиків» – попередниці відродженого в 1990 році Українського фізичного товариства. На жаль, документів про діяльність УАФ майже не збереглося, і пошук у Гуглі не дасть жодного посилання за цією назвою.
Мало відома сьогодні й історія «Фізичних записок». Навіть на сайті Інституту фізики НАН в розділі «Історія» стверджується: «Інститут мав свій друкований орган – «Українські фізичні записки», які виходили з 1929 по 1936 рр.» http://www.iop.kiev.ua/ua/history/ Як ми бачили, насправді журнал (під назвою «Фізичні записки») виходив з 1926 року. Виходив він (під первісною назвою) і після 1936 року. Саме тут було надруковано в 1939 році погромницьку оцінку роботи Інституту фізики, підготовлену комісією на чолі з самим «батьком напівпровідникової науки в СРСР» А.Йоффе (теж обраним до НТШ) після арешту директора інституту О.Гольдмана (див.: Хроніка. Резолюція сесії і фізичної групи Академії наук СРСР про роботу Інституту фізики Академії наук УРСР // Фізичні записки. – 1939. – Т. 7. – № 3. – С. 337-339.)
Через цей арешт «Фізичні записки» безповоротно втратили й нагоду надрукувати статтю нобелівського рівня. Як було встановлено Б.Кияком та О.Проскурою на основі вивчення слідчої справи О.Гольдмана (http://www.sbu.gov.ua/sbu/doccatalog/document?id=43135 ), напередодні арешту вчений доповів на семінарі інституту роботу про фізичні принципи роботи контакту метал-напівпровідник як випростувача струму. Ця доповідь на рік випередила класичні роботи Вальтера Шотткі та Невіла Мотта на цю ж тему. Але підготовлена для журналу стаття вийти вже не встигла, – в СРСР заарештовані ще до вироку суду зазнавали «громадянської смерті», і саме їхнє ім’я згадуватися (інакше, як у лайливому контексті) вже не могло…
«Фізичні записки» остаточно перестали виходити в роки Німецько-радянської війни. По війні з’являлися вже нерегулярні «Труды Института физики АН УССР» російською мовою, що відображали тодійшні суспільні тренди. Але навіть у ті роки українська мова не зникла з фізики цілком. У 1949 році видавництво Київського університету видало нею класичні «Лекції з квантової статистики» Миколи Боголюбова, які ще багато років читали українською далеко за межами України. А в 1956 р. з ініціативи учня О.Гольдмана академіка Вадима Лашкарьова (який у 1930-ті теж відбув заслання на півночі, а в 1941 році надрукував роботу нобелівського рівня, де методом термозонду було вперше описано p-n-перехід на закисі міді) «Фізичні записки» було відроджено вже в іпостасі «Українського фізичного журналу».
До 1965 року «УФЖ» виходив лише українською (з розгорнутими резюме англійською та російською). Потім «для зручності читачів з інших республік» було започатковано паралельну російську версію, а наприкінці 1976 року українську ліквідовано «за непотрібністю» (втім, щось подібне сталося тоді й з усіма іншими часописами АН УРСР природничого і технічного профілю – русифікації дивним чином уникнув тільки «Український ботанічний журнал»).
Здавалося, що в 1980-ті україномовна фізика добігає кінця – обмежену кількість фізичних статей містили тільки українська версія «Доповідей АН УРСР» (що теж стояла на межі закриття «за непотрібністю»), та ще широкопрофільний «Вісник АН УРСР». (Свою першу фахову статтю українською автор надрукував у 1986 році саме в ньому, – і побоювався, що вона може виявитися й останньою, бо саме тоді головний редактор журналу Борис Патон розіслав академікам листи з проханням висловитися, чи не вважають вони за доцільне «для підвищення ефективності» й це видання зробити російськомовним – цей лист отримав тоді й мій дідусь академік-біохімік Максим Гулий).
Але в ці плани втрутилися стрімкі процеси національного відродження на хвилі оголошеної «перебудови». Уже восени 1988 року редакційна рада АН УРСР дозволила приймати в усі журнали академії статті й українською мовою. Перші такі статті (спершу поодинокі) з’явилися в «УФЖ» в наступному 1989 році. А в середині 1990-х з ініціативи тодішніх головного редактора академіка Олексія Ситенка та відповідального секретаря Івана Українського (з яким автор мав нагоду працювати пліч-о-пліч у Київраді першого демократичного скликання) журнал знову зробився україномовним.
Але українська наука вже стрімко інтегрувалася в світову – і саме життя зумовило необхідність появи з 2004 року англомовної версії «УФЖ». Це знову поставило існування української версії під загрозу. Утилітарна користь від неї багатьом здавалася неочевидною, а кошти на видання завжди були жорстко обмежені.
Тож насамкінець спробуймо замислитися: навіщо статті з фізики українською мовою сьогодні?
Відповідь проста: насамперед для того, щоб ця мова залишалася повноструктурною, щоб нею вчасно з’являлася нова термінологія, щоб мова була надійним інструментом як здобуття профільної вищої освіти якісного рівня, так і процесу ефективного наукового пошуку (важко уявити час, коли в наших авдиторіях та лабораторіях звучатиме виключно англійська, – як не так давно звучала майже виключно російська).
Звісно, сьогодні писати статті українською в певному сенсі ще складніше, аніж тоді, коли це робили за політично значно менш сприятливих обставин Володимир Левицький, Олександр Гольдман чи Микола Боголюбов. Адже тоді над науковцями ще не тяжіла наукометрія з її прагматичним гаслом: кожна публікація повинна дати найбільшу віддачу в показниках цитування…
І однак бодай часом це потрібно робити – бо нелогічно дозволити зруйнувати сьогодні те, що закладали колись десятиліттями автори «Збірника» та «Фізичних записок». Очевидно, цей аргумент поділяв і нинішній головний редактор «УФЖ» президент НАН Анатолій Загородній, коли вирішив зберегти видання паралельної української версії журналу. (Ось тільки погано, що приблизно половина українських авторів, скинувши в журнал англомовну статтю (відхилену перед тим якимось західним виданням), вже лінується додати до неї й український переклад. Тоді стаття так і виходить в обох версіях журналу лише англійською…)
І насамкінець. Видання НТШ з об’єктивних причин не друкували оригінальних статей з фізики нобелівського чи колонобелівського рівня. Але Математично-природописно-лікарська секція НТШ виконала надзвичайно важливу місію, заклавши підґрунтя для появи таких результатів, афілійованих саме з Україною. І коли Альберт Айнштайш чи Макс фон Планк із вдячністю приймали їх обрання іноземними членами НТШ, це теж нагадувало науковому світові: відсутня на політичних мапах Україна таки існує, бодай як латентна можливість.
Тож у майбутньому, за сприятливіших обставин, добре було б видати добірку тих фізичних статей зі «Збірника», які досі зберегли своє пізнавальне та методичне значення – починаючи з найпершої статті з оглядом класичної електродинаміки авторства Володимира Левицького, що з’явилася 126 років тому. При цьому, задля зручності для читачів, мову статей варто було б відредагувати за сучасними правилами, замінивши, наприклад, полонізми «фаля» й «пруд» на «хвиля» і «струм» (ті, хто цікавляться насамперед історією нашої наукової мови, можуть вдатися й до оцифрованих оригіналів).
Адже автори «Збірника» справді вчинили науковий та громадянський подвиг, якого не мусять забувати нащадки.
Максим СТРІХА, дійсний член НТШ та АН ВШУ, президент Українського фізичного товариства в 2013-16 роках.
Читайте також: