Сторозтерзаний ворогом Харків

Мріє про найтепліші знімки міста — салют у небі й усміхнені обличчя людей.

Суть цієї книжки передає її заголовок — «Сторозтерзаний ворогом Харків». На обкладинці — телеграфним стилем інформація: «Вадим Бєліков. Фотосвідчення. 2022–2023. Реалії російської агресії очима мирного харків’янина». Видавець: «Видавничий дім журналу «Пам’ятки України». Місце і рік видання: Київ. 2023-й.

…Тут же, на обкладинці, — вечірня освітлена панорама центру красивого українського міста, підсвічена електричними вогнями… Не одразу розумієш, що це тільки гарна заставка, «фотошпалери» мирного часу, які закривають панораму сьогоднішнього Харкова, який два роки, день у день і ніч у ніч жорстоко, знавісніло поливають вогнем, нищать, розбивають, калічать рашистські зайди. Сьогоднішня драматична картина міста привідкривається… за обірваним шматком шпалери, оголюючи руїни, купи битого скла, цегли, пластикових, дерев’яних і залізних уламків… Дуже промовиста знахідка художника-дизайнера.

Ця книжка — унікальний документ часу, фотощоденник війни, який з першого її дня веде харків’янин Вадим Бєліков. Фотодокументів за два роки зібралося на 400 сторінок.

«…У дворі багатоповерхової панельки розірвана на частини прямим потраплянням снаряда автомашина «Шкода», що згоріла», — пише Вадим Бєліков. Тут і далі кожний невеличкий епізод — наче картина, зафіксована об’єктивом фотоапарата.

«Дитячий садок. Сама будівля вціліла, тільки вибиті шибки, розбиті павільйони, пробиті осколками дитячі гірки й вигнуті вибуховою хвилею прості ґратчасті огорожі…

Трохи далі — залишки торгового павільйону, його вміст розкиданий навколо, на гілках, гойдалках, просто на землі.

Три школи поряд.

У першій вибиті шибки близьким розривом снаряда «Град», залишки «труби» валяються поруч.

До другої школи снаряд прилетів у кут будівлі.

Третій дісталося найбільше — до центрального корпусу прилетіла ракета «Іскандер», це понад 400 кг бойової частини.

Майже пів тонни вибухівки розбили будівлю школи на тріски…

За рогом — зупинка тролейбуса. Кілька годин поспіль після обстрілу, тут, сидячи на землі, батько тримав за руку свого мертвого сина і молився. Все, що він міг для нього зробити — молитися. Хлопчик загинув на місці.

Пробиті стіни. Складені від попадань ракет перекриття будинків, каркаси, що вигоріли до бетону — навіть сажі не залишилося. Тут, у цьому дворі, я почув Тишу, мертву Тишу».

Фотолітописець позначив цей запис просто: «Квітневий Харків, Салтівка 2022 року».

У цій книжці небагато тексту. Тільки найнеобхідніше. Замість слів промовляють фотографії. 24 лютого 2022 року о 5-й годині ранку він побачив у своєму вікні на кухні, як з півночі летіли справжні ракети.

«За минулі місяці, — записує він у жовтні, — над моїм будинком пролітали зовсім не міфічні американські страшилки з радянського минулого, а реальні російські винищувачі-бомбардувальники СУ-34, КР (крилаті ракети) «Калібр», БР (балістичні ракети) «Іскандер», ЗР (зенітні ракети) С-300, РСЗВ (реактивні системи залпового вогню) «Ураган», РСЗВ (реактивні системи залпового вогню) «Град».

Перші кілька днів я міг діяти тільки рефлекторно…Лише за кілька днів я зміг почати знову знімкувати. Фотографувати весь цей жах, який я бачив і чув. Більшість зняв, навіть не виходячи з дому, досить було просто відчинити вікно…»

Кілька місяців — майже щодня — Харків зазнавав найжорстокіших обстрілів, пригадує Вадим Бєліков. Нерідко — по 60 обстрілів на добу. Райони Північної Салтівки, П’ятихаток практично перетворилися на руїну.

Спочатку Вадим фотографував усе, що бачив навколо себе: зруйновані оселі, побиті авто, дерева, вирви від прильотів. Він розповідає, що пуски російських ракет він почав знімати не одразу, а десь на початку червня. Ракети було добре видно з вікна його будинку. Спочатку думав, що зможе зафіксувати їх відеокамерою. Але, вочевидь, для цього була потрібна більш потужна професійна камера. Окрім вогняних «крапок», які незрозуміло звідки виходили й куди летіли, більше нічого не можна було побачити. Тоді він почав ракети фотографувати.

Журналістам «Суспільного» Вадим розповідав, що влітку 2022-го зорієнтуватися у часі знімання було нескладно: ракети на Харків рашисти пускали наче за розкладом. Спочатку били з 23.00 до півночі. Наступного дня — з 3.30, потім — з нуля годин… «Я відчиняв вікно, налаштовував камеру, і коли особливо хмари, ракета ще не вийшла, але видно, як пішло засвітлення, я натискаю «пуск», і все виходить». Зараз б’ють без системи, каже він, спіймати кадр, навіть сидячи всю ніч за об’єктивом, неможливо. Той «крайній» раз, коли вдалося їх зафіксувати, пролунала «повітряна тривога», Вадим Бєліков підскочив до вікна і встиг відзняти чотири пуски, а перших два пропустив.

Фотографії харків’янина дедалі частіше з’являлися в мережах, засобах масової інформації, і в Україні, і за кордоном. А одну зі світлин було вміщено на першій сторінці газети The Washington Post.

З цієї фотографії почалося знайомство Вадима Бєлікова з партнером газети «Світ» — Українсько-польським інформаційним центром «Незалежний Медіа Форум», зокрема виконавчим директором Ради форуму, відомим видавцем і журналістом Анатолієм Сєриковим. З’явилася низка публікацій, а також виникла ідея проєкту «Сторозтерзаний ворогом Харків» і було проведено медіапрезентацію проєкту в Ягеллонському університеті Кракова.

Книжка-фотозвинувачення злодійств рашизму побачила світ коштом Міністерства культури та інформаційної політики України у знаковій серії «Бібліотека журналу «Пам’ятки України» з передмовою Анатолія Сєрикова. Тираж книжки — 1000 примірників. Розповсюдження — безплатне.

Звичайно, тисяча примірників для такої книжки — зовсім не тираж. Але віримо, що настануть інші часи, інші можливості — і для держави, і для людей. І книжку можна буде перевидати нормальним тиражем. А поки що такі книжки повинні потрапляти туди, де їх можуть побачити й прочитати якомога більше людей. Насамперед — у бібліотеки. А також — у ті структури, які готують належні докази для Міжнародного кримінального суду щодо воєнних злочинів росії.

Завершуючи передмову до книжки «Сторозтерзаний ворогом Харків», Анатолій Сєриков наводить слова Вадима Бєлікова: «Війна триває, і харків’яни до неї звикли. Та й увесь світ, схоже, теж. Вже буденними здаються фотографії запусків ракет по моєму місту з російського бєлгорода. Я продовжую знімати, співпрацюю з інформаційною агенцією США Associated Press.

Вдивляюсь у контрасти між життям і смертю, теплом і холодом. Але мрію зняти спалахи у харківському небі на честь закінчення війни — ото буде салют! Думаю, це будуть найтепліші знімки мого міста — салют у небі й усміхнені обличчя харків’ян».

Нам усім цього дуже хочеться. І так і буде.

Лариса ОСТРОЛУЦЬКА

Читайте також: