Академічна наука як складова культури та майбутнього нації: невже реквієм?

Академічна наука України на своє 105-річчя та на 160-річчя від дня народження її фундатора — академіка В.І. Вернадського (1863–1945), отримала два довгоочікуваних законодавчо-регуляторних документи щодо власних перспектив. Щоправда, вчергове їхнім розробником стала не сама наука, а відомство, яке нею опікується — Міністерство освіти і науки України.

Положення обох законопроєктів повинні були б наповнити новим змістом базовий Закон України «Про наукову і науково-технічну діяльність» (2015), оскільки з погляду урядовців, чинний закон не забезпечував належну інноваційність і трансфер інновацій у діяльності академічної науки. Тож наприкінці серпня нинішнього року до НАН України та галузевих академій було скеровано для погодження такі проєкти Законів:: 1) «Про внесення змін до Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» щодо встановлення цільових показників діяльності керівників наукових установ, визначення стратегій і перспективних напрямів діяльності наукових установ», а також 2) «Про систему пріоритетних напрямів наукової, науково-технічної та інноваційної діяльності в Україні».

Якщо хтось або десь раптом подумав, що одночасно подані в період війни від імені головного виконавчого органу країни законодавчі акти спрямовані на реальну підтримку роками знищуваної академічної науки, — то він дуже помиляється.

Як дійсний учасник процесу з ухвалення останньої редакції Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність», мав на це сподівання. А як історик науки, аналізуючи досвід провідних країн світу, не раз переконувався, що успішні революційні зміни для подальшого еволюційного розвитку країни цілком досяжні, якщо слідом за ними йдуть зважені покрокові урядові ініціативи, які, а це головне, — гарантують, а не просто декларують їхню ефективність. Переконаний і в тому, що це повністю відповідає європейському майбутньому України, зокрема — й української академічної науки.

Університетської науки це стосується також, особливо зважаючи на статус України — кандидата на вступ до Європейського Союзу, в якому університетській науці приділяється значна увага (я б сказав, навіть віддається перевага). Мабуть, з огляду на це, законодавча активність щодо університетської науки активізувалася також. Однак у ст. 56 чергового європейського законопроєкту (№ 9600 «Про внесення змін до деяких законів України щодо підтримки наукової роботи в закладах вищої освіти») міститься пропозиція, що свідчить про дивовижну віддаленість авторів законопроєкту як від конкретної практики, так і загалом від розуміння процесу. Науково-педагогічному працівнику (щоб мати право так називатися) в цьому законопроєкті пропонувалося впродовж навчального року присвячувати виконанню наукової роботи щонайменше 500 годин (не менше, ніж 400 і не більше, ніж 700). Водночас треба мати на увазі, що викладач університету має суто освітнє навантаження в обсязі тих самих 500 або й більше годин.

Цікаво, що академік В.І. Вернадський ще в 1912 році підготував «Доповідну записку», в якій обґрунтував неможливість отримання видатних (інноваційних) результатів від виконання наукової роботи викладачами (професорами) навіть за умови двогодинного навантаження на тиждень у системі освітньої підготовки фахівців. Такий самий висновок ще у 1908 році зробив професор Київського політехнічного інституту К.Г. Шиндлер на прикладі підготовки агроінженерів. І саме тому він доводив необхідність створення окремих дослідницьких інститутів.

Однак повернімося до перших двох законопроєктів, які, по суті, стосуються і академічної, і університетської науки (хоча все-таки переважно академічної) і, згадавши народну мудрість, скажемо так: наука «сала їсти не буде, бо його їй ніхто не дасть!». Так і є.

Спочатку не без різних непродуманих рішень було знівельовано престиж науковця; новітні ідеї та розробки науковців і освітян нерідко за копійки «втікали» за кордон, учених позбавлено можливостей отримувати пристойну пенсію, скасовано прирівненість наукового стажу до державного, встановлено обов’язковість публікування результатів досліджень у виданнях, що індексуються в міжнародних наукометричних базах, фактично за власні кошти, що нерідко перевищують місячну зарплату…

До того ж в останні роки не тільки не підвищується, а навпаки — зменшується заробітна плата науковців (на відміну від державних службовців, працівників правоохоронних органів, не кажучи про членів наглядових рад)… Остаточно припинено бюджетне фінансування для оновлення матеріально-технічної бази науки (на відміну від будівництва доріг, басейнів, кортів для тенісу). А ухвалений влітку закон № 7588 відбирає закріплену за галузевими академіями та освітніми закладами землю, залишаючи тільки по 100 га. На черзі, без сумніву, майно!

А натомість що?

З кожним роком зростають вимоги (за сумнівної об’єктивності критеріїв) під час проведення державної атестації та акредитації для дослідницьких інституцій. За цих обставин згадується вислів президента НАН України академіка А.Г. Загороднього — в одному з інтерв’ю він сказав, що «бути науковцем в Україні — це легалізований спосіб жебрацтва».

І тільки самим науковцям, їхній відданості справі свого життя маємо завдячувати тим, що попри штучні перепони й негаразди, наука в Україні розвивається далі. Адже сьогоднішній діалог між владою та вченими схожий на «розмову глухого з німим»! І особливо щодо вічної дилеми: хто винен і що робити.

Два законопроєкти, які лежать нині на розгляді у Верховній Раді, дають нам уявлення, як МОН, а за ним і уряд, бачать відповідь на те, «що робити». У законопроєкті, що пропонує зміни до базового закону «Про наукову та науково-технічну діяльність», йдеться про затвердження цільових показників діяльності керівників наукових установ, що будуть обиратися, про «визначення стратегій і перспективних напрямів діяльності наукових установ».

Переважно все це й так уже передбачено базовим Законом. Обрання колективами директорів інститутів після 2016 року відбувалися з урахуванням цих вимог. Інша річ, що за цих обставин уряд, як кажуть, живе своїм «життям», а академічна наука виживає в ситуації, що склалася. Оскільки вимоги до неї висуваються на рівні кращих світових стандартів, а можливостей для цього не створено жодних.

Візьмемо, наприклад, вимогу «укладання протягом звітного року договорів про трансфер технологій, кількість переданих технологій, обсяг коштів, що надійшли за договорами про трансфер технології та відомості щодо здійснення закордонного та внутрішнього патентування і забезпечення правової охорони технологій та/або їх складових, виплати винагороди авторам технологій та/або їх складових». Стає зрозуміло, що наука в Україні, хоч і не отримала від держави, як заведено на Заході — «безмежний фінансовий кредит розвитку», але водночас повинна діяти так, наче він у неї є. Керівники установ — це вже класичні менеджери, згідно з розробленими ними бізнес-планами. Бізнесовий підхід — це непогано, але як бути науці фундаментальній? Тим більше якщо йдеться про науки гуманітарні?

Щодо доповнень до статті 9 Закону «Про наукову та науково-технічну діяльність», де йдеться про звітування керівників щодо виконання стратегічного плану за рік і затвердження звіту, «ініціатори» змін теж не відкрили Америку! Принаймні, в НААН аналіз результатів роблять навіть за пів року, а не тільки наприкінці року.

Єдине, що чітко проглядає ледь не з кожної статті — це бажання керівного органу взяти на короткий повідець академічну (насамперед) науку, жорстко регламентуючи її діяльність, вказуючи, що і як слід робити.

До речі, цей законопроєкт проходив громадське обговорення, і є звіт, з яким можна ознайомитися на офіційному сайті МОН. За 15 днів (у досить швидкісному режимі) в обговоренні взяли участь шість наукових установ, НАН України та НАПН України і двоє осіб. Директорат науки та інновацій, що підсумовував пропозиції, враховував переважно «заміну слів», уточнення та «виклад у редакції», відповідаючи відписками на зауваження типу відповідальності з боку держави та органів управління за недотримання обіцяного, чи пропозиції імплементувати визначення «науково-технічний (технологічний) комплекс» як об’єднання наукових установ, не кажучи вже про «обмеження загального строку перебування на посаді керівника», що на думку Інституту держави і права імені В.М. Корецького, «очевидно, складає сутність, найважливішу мету цього законопроєкту».

Щодо іншого урядового законопроєкту «Про систему пріоритетних напрямів наукової, науково-технічної та інноваційної діяльності в Україні», то окремі його положення можна читати хіба що з усмішкою. Практично всі зміни до 49 статей цього законопроєкту об’єднує виняткова декларативність. А ще — відсутність хоча б однієї згадки про місце і роль у науці… Національної академії наук України та галузевих національних академій. Починаючи з пункту 2 статті 4 згадується лише Національна рада України з питань розвитку науки і технологій та Національний фонд досліджень України.

Саме на них покладається, починаючи з проведення наукової (науково-технічної) експертизи, вся процедура виділення бюджетних коштів і на фундаментальні, і на прикладні пріоритетні дослідження. Відповідно до вже згаданого пункту 2 статті 4 академічна наука має вигляд «громадської наукової організації».

У пункті 2 статті 1 термін «науковий потенціал» визначається як «здатність українських наукових та науково-педагогічних працівників провадити дослідження на відповідному рівні, що включає зокрема наявність кадрового забезпечення, необхідної дослідницької інфраструктури, досвіду виконання наукових (науково-технічних) робіт та здобутків у відповідній сфері». Як казав один гуморист: «Геніально!» Особливо щодо «здатності та наявності кадрового забезпечення й необхідної дослідницької інфраструктури». Враховуючи, що держава через різні законодавчі та бюджетні важелі поетапно та системно знищувала можливість проводити в Україні наукову діяльність, стає зрозумілим поява терміну «здатність».

Для початку забезпечте академічну науку, як це передбачено базовим законом, фінансуванням на рівні 1,7 % ВВП, а не …0,23%. А тоді й запитуйте про «деталізовані цільові показники, які мають бути досягнуті протягом наступного року» і які мають бути прозвітовані «до 25 грудня кожного року…».

За таких обставин є нагальна державницька потреба надати можливість академічній науці самостійно запропонувати алгоритм адаптованих змін щодо принципів функціонування.

І такий документ є. Він називається «Пропозиції до державної стратегії розвитку науки, технологій та інноваційної діяльності» і надісланий прем’єр-міністру України, голові Національної ради з питань розвитку науки і технологій Д. Шмигалю 11 жовтня ц. р. президентом НАН України академіком А. Загороднім. А 19 жовтня керівник уряду доручив міністру освіти і науки України О. Лісовому розглянути ці пропозиції за участі органів виконавчої влади та галузевих академій.

У своєму зверненні (крім аналітичних документів та додатків) президент Академії розповів, як сталося, що з 1991 року загальна кількість науковців в Україні зменшилася у шість разів, а наукомісткість ВВП — з 2,5 до 0,43%. Найбільшої уваги, як на мене, заслуговує додаток 2 під загальною назвою «Першочергові заходи щодо підвищення ефективності наукових досліджень в Національній академії наук України». Цей документ і є стратегічним і оперативним планом дій щодо реформування, «дорожньою картою» інноваційного розвитку країни з використанням кращих світових підходів і практик таких перетворень.

Задля «формування державної політики у сфері високих технологій та інновацій» НАН України пропонує створити Державний комітет України з питань науки і технологій з наданням його голові статусу віцепрем’єр-міністра України. Сподіваюсь, свої аналітичні стратегії, а також бачення своєї участі у трансформації запропонують і галузеві академії.

Певну інтригу (у позитивному сенсі) стосовно майбутнього вітчизняної академічної науки привніс Указ Президента України В. Зеленського «Про рішення Ради національної безпеки та оборони України від 9 жовтня 2023 року «Про стан забезпечення продовольчої безпеки». Відповідно до затвердженого Кабміном України «Плану» дій серед виконавців президентського указу значиться й НАН України та галузеві академії.

Підсумовуючи, хочу наголосити на наступному.

Ще ніколи у своїй історії академічна наука в Україні не опинялася в такій загрозливій ситуації, коли змінами в чинному законодавстві під виглядом адаптації до європейських стандартів знищується основа основ науки — її правонаступність.

З досвіду провідних країн світу відомо, що кожне реформування — це насамперед державна регуляція та бюджетна підтримка в подальшому розвитку. В українських реаліях відбувається, як іноді кажуть учені-природознавці, «еволюція не по Дарвіну»! Щодо академічної науки, то сьогодні держава бажає змінити лише розпорядника бюджетних коштів для неї. Чомусь зовсім відкидається факт, що у світі успішно ще з XVIII ст. діють майже 300 різноманітних Академій, кожна з яких має характерні національні особливості. Тому є потреба диференційовано, зважливо та без кальки взяти краще з їхніх напрацювань для потреб України. (Не менш відповідально слід поставитися в опануванні світового досвіду для фахової вищої школи). А молодим ученим — створити фінансові умови для зростання лідерського та системного потенціалу в сучасних дослідницьких центрах.

Якщо така «казка» стане реальністю, країна дістане сорокарічного менеджера нового типу, який стратегічно мислить, має численні контакти за кордоном, знає не одну, а кілька мов, включно з державною. Отримує річну зарплату, не нижчу, ніж за кордоном, як і інші науковці дослідницького центру. У разі створення державою таких умов трансфер інновацій гарантований, а Україна увійде до числа провідних наукових держав у світі.

І ще кілька питань, які надзвичайно турбують. Двадцять років тому одну зі своїх докторських дисертацій я захистив у другому за часом існування європейському університеті, в якому, до речі, захищалися й деякі мої аспіранти. Я пройшов ту процедуру європейської атестації, на яку націлюють сучасні експерименти Міністерства освіти і науки. Принципи ідентичні, але наша процедура, на жаль, має суто «українське наповнення» — взяти хоча б вимоги до відбору опонентів та членів разової ради для захисту дисертації за ключовими словами теми. Якщо справді дотримуватися вимог трьох публікацій за темою авторського дослідження в залучених до процедури захисту осіб, то, спитати б, а в чому тоді новизна дисертації здобувача ступеня? В Європі опонентів і рецензентів вибирають не за ключовими словами публікацій, а за їхньою наявністю в галузі знань, у якій захищається здобувач. У нас це виглядає дико, особливо на фоні «новацій», що плануються з нового року.

Чи можна заступникам директорів НДІ після десяти років роботи претендувати на керівництво установою? А нехай колектив вирішує — мають вони таке право, чи ні. З науки треба знімати всі пута обмежень і зарегламентованості. Бо, хоч як ми намагаємося вирватися з цих пут, щоразу заплутуємося в них ще більше.

Підсумовуючи, сподіваюсь, що влада знайде мотивацію для адекватного розгляду, насамперед на Раді Національної безпеки та оборони України, розроблених НАН України «Пропозицій до державної стратегії розвитку науки, технологій та інноваційної діяльності» і візьме їх за основу, здійснюючи поетапні зміни у розвитку академічної науки, яка неймовірно багато зробила для розвитку економіки й суспільства України, а зможе зробити ще набагато більше, трансформуючи її у високорозвинуту державу Європи і світу.

Віктор ВЕРГУНОВ, директор Національної наукової сільськогосподарської бібліотеки Національної академії аграрних наук України, академік НААН.

Читайте також: