Як у Європі бережуть довкілля або чи треба нам еко-ЄС

Кордон між Німеччиною і Чехією на одному зі своїх відтинків слугує також межею між парками «Баварський ліс» і «Шумава». У 2017-му з Німеччини до Шумави прийшли перші вовки. На сьогодні їх тут три десятки. Екологісти намагаються зберегти вовка у парку, розказують місцевим про його користь, зокрема, що саме він врегулює чисельність кабанів та оленів, які так розплодилися, що створюють проблему і лісівникам, і селянам. Держава компенсує селянам задраних овець (був прикрий випадок на самому початку заселення вовків, зараз майже немає), та ще й електричного пастуха й усі витрати на його перетаскування слідом за отарами. А от мисливці криком кричать, що вовків треба вистріляти — дичину їм начебто нищать. Мисливці тут «бяки», занижують статистичну чисельність дичини, що заважає парку і профільному міністерству проводити якісну політику регуляції чисельності.

Загалом парк чудовий. За рік тут буває приблизно два мільйони туристів. Які платять… нуль крон! Але доведеться їх таки привчати до думки, що відвідини мають бути платними. Бо поки що парк покриває більшу частину своїх витрат завдяки продажу деревини, але з 2036 року ця стаття надходжень суттєво знизиться: перша (заповідна) зона парку зросте з нинішніх десь 30 до майже 60%.

У наших парках природа не менш чудова, а подекуди й багатша, цікавіша. Але чи захищеніша, ніж у Чехії? Ніж взагалі в ЄС, куди ми так прагнемо потрапити? Які «смаколики» у галузі збереження довкілля нас чекають у разі вступу до Євросоюзу? Які проблеми в екосфері це створить (спойлер — і «смаколики», і проблеми будуть)? Завдяки Українській природоохоронній групі та її партнерам за кордоном кореспонденту «Світу» вдалося побачити деякі (заповідна справа та біорізноманіття) наші екоперспективи на прикладі однієї з країн ЄС.

Чеський крас, себто –– карст

Заповідна зона Чеський крас — це вапнякові пагорби та старий кар’єр, де вапняк видобували ще вручну. Десь у 1950-х видобувачам відкрилися печери. В одних археологи й палеонтологи знайшли широке поле для своїх досліджень, в інших — митарі –– підпільну лабораторію фальшивомонетників.

На «печерній» ділянці видобуток припинили, і сьогодні печери стали однією з тутешніх атракцій (вхід організований і з гідом). Територія кар’єру стала полігоном для вивчення процесів відновлення (ідуть, але дуже поволеньки). А на вцілілих схилах вапнякового пагорба тепер дозовано випасають овець. Не для шерсті й м’яса, а щоб стримувати види-конкуренти сон-трави та іншої специфічної вапнякової флори. Вівці не паркові, а фермерські, й умовити фермера тут попрацювати –– задача не з легких, бо в угоді парк прописує купи особливих вимог. Рятує якраз європейське законодавство, яке передбачає дотації фермерам за таке ось екологічне ведення сільського господарства.

Сусідні два пагорби з виробничого процесу досі не виведені, але там уже панують не робітники з кайлом, а потужна сучасна техніка міжнародної надровидобувної корпорації. Яка теж працює з відповідними обмеженнями, але все одно змінює ландшафт просто на очах. З ідей щодо рекультивації більш-менш робочою є створення озера з відпочинковою зоною на місці одного з виробничих майданчиків. Наповнитись чаша кар’єру має внаслідок опадів –– дощу та снігу, і на це може піти й десять, і двадцять років. Зараз на дні видніються кілька синіх через насичену крейдою воду озерець, а на бортових терасах подекуди вчепилися у тріщини стихійно пророслі сосни й модрини. Вчені хочуть збільшити різноманітність майбутньої живності в озері, тож парк веде переговори з виробничниками. Щоб останні залишили цей кар’єр із такими собі поличками-літоралями, тобто майбутніми мілководними ділянками, де поселиться вища водна рослинність і будуть нереститися риби-жаби-тритони. Бо якщо залишити як є, то це буде просто гігантська глибока яма з водою та височенними стрімкими сходинами-уступами.

До певної міри аналогом Чеського красу можна вважати наш заповідник «Крейдова флора» на Донеччині. Тільки там справді крейда, а не вапняк (крейда –– це теж спресовані черепашки доісторичних молюсків, але вона м’якша і містить значно менше домішок). Видобутку крейди у «Крейдовій флорі», слава богу, немає. Але заповідник дуже потерпає від війни, хоча і не потрапляв цього разу (на відміну від 2014-го) під окупацію. Ситуація непроста і вимагає прямого втручання Президії Національної академії наук України, адже саме НАНУ підпорядковується заповідник.

Тут варто відразу пояснити, що системи заповідних, себто особливо охоронюваних територій, в Україні та Чехії дещо відрізняються. Якщо дуже згруба, то це має такий вигляд. Національних природних парків у Чехії лиш чотири, і всі вони підпорядковуються Міністерству довкілля Чехії. Решта заповідних зон або територій підпорядковуються Чеському агентству з охорони природи та ландшафту (AOPK). Воно організовує охорону, планування управління і популяризацію (через екскурсії, пізнавальні стежки й Будинки природи). Ну і ще є зовсім маленькі об’єкти, на кшталт наших пам’яток природи, якими опікується місцева влада.

Про зубрів, глистів та метеликів

У Чехії є 160 зубрів, переважно білоруської лінії. Стадо із сорока цих тварин вільно пасеться на колишньому військовому полігоні Міловіце. ГО «Чеський ландшафт» узяла 350 га його території в оренду і випустила тут зубрів у вільний випас.

Основна мета — відновити місцеві луки. На допомогу зубрам покликали також коней та пратурів (завезли з Шотландії). У них харчові уподобання ненабагато, але відрізняються від зубрових, що дає змогу краще контролювати склад флори. На одну дорослу тварину припадає три гектари, загальна площа охоронюваної природної зони «Міловіце» –– 350 гектарів, розбиті на дві ділянки. «Чеський ландшафт» завдяки грамотному менеджменту витрачає удесятеро менше коштів, ніж фермери, які мають такий самий випас сільгосптварин, але користуються антибіотиками та ветпрепаратами (про це далі).

Дерев тут вже немає, високих густих трав — теж, але залишається проблема колючих кущів. Тому екологісти викопують їх за допомогою спеціальної техніки.

Є й інші користі від вільного випасу. Перша: тварини руйнують дернину і тим допомагають проростати видам, якім потрібен голий ґрунт. А також руйнуванням дерну на схилах створюють можливості для гніздування бджолоїдок та певних видів комах (джмелі, оси та інші).

Друга — природне угноєння. Жуки-копрофаги забезпечують перенесення органіки у глибші шари ґрунту, що не лише збагачує його, а й міняє структуру й поліпшує вологоутримувальні властивості. «Навіть коли навколо все сохне, наша підопічна територія радує око зеленню», — розповідає директор «Чеського ландшафту» Далібор Достал.

Водночас Далібор наголошує на важливості невикористання ветеринарних препаратів. Гній сільськогосподарських тварин, яким згодовують антибіотики та інші хімікати, вбиває жуків і тому лежить на поверхні ґрунту й не розкладається місяцями. Понад те, ветпрепарати часто мають у складі речовини, які діють як отруйна приманка. На кізяки тварин, яких годують ветпрепаратами, сповзаються жуки з усієї округи, тож гинуть не лише ті комахи (жуки –– це вид комах), що уподобали «антигельмінтний» випас, а й із сусідніх територій.

Якщо жуки живі-здорові й активно працюють над перероблюванням гною у гумус, це ще й сприяє встановленню оптимального гідрологічного режиму.

«Коли у посушливі періоди навколо все вигорало, наш заповідник залишався зеленим, що викликало здивування у менеджерів сусідніх територій, тож ми проводили для них додаткові екскурсії та пояснювали, чому це стало можливим», –– сказав Далібор Достал.

На пасовищі мають шанс вижити й лугові мурашники. Які важливі не лише для самих мурах, а й для метеликів, які з ними тісно пов’язані. Різні види метеликів родини синявцевих за довгі часи еволюції навчилися або вигідно співіснувати (симбіоз), або паразитувати на мурашниках. Так, гусениць метелика Синявець алькон (його самці мають красиве фіолетово-синє забарвлення верхньої частини крил) мурашки заносять до себе в дім і годують усю зиму. А якщо їжі гусеницям бракує, то вони… їдять личинки самих мурашок. Потім гусениця обертається у лялечку, а через місяць із лялечки виходить метелик і вибирається з мурашника назовні. Тільки не поспішайте давати оцінку стосункам метеликів та мурашок, виходячи з нашої, людської етики. У природи свої закони, але це тема іншої статті.

Резерватом «Міловіце» опікується НУО, але вчені академії наук залюбки приїжджають сюди теж.

Хоча сьогодні нам не до питання перетворення полігонів на заповідні території, ця історія все-таки має величезне значення для України. А саме –– як аргумент у дискусії з нашими чиновниками від лісу, які чомусь вважають, що степова зона, пасовища, балки та яруги –– саме те місце, де треба створювати штучні ліси. Натомість досвід «Міловіце» показує, наскільки важливі відкриті території для збереження величезної кількості видів. А за вмілого менеджменту такі ділянки можуть стати чудовим туристичним об’єктом, треба лише придбати кілька спеціальних авто, огородити територію «електропастухом» та налагодити відповідну охорону.

Олег ЛИСТОПАД

Далі буде

На фото автора –– охоронювані природні території Чехії

Далі буде

Читайте також про заповідну справу, ландшафти та збереження біорізноманіття: