Як воно — бути іконописцем, педагогом, науковцем і водночас очолювати вищий навчальний заклад? Як знайти на все час і сили, не втратити натхнення і творчий потенціал? Відповіді на ці запитання знає Олена Осадча — українська художниця, що працює в жанрі сакрального мистецтва, кандидатка мистецтвознавства, доцентка кафедри монументального і станкового живопису Київської державної академії декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука. У липні виповнюється рік, як вона стала ректоркою цього вишу.
Історична довідка. Днем заснування академії вважається 8 квітня 1938 року, коли експериментальні майстерні народної творчості при Українському управлінні в справах мистецтв було реорганізовано в школу майстрів народної творчості для підготовки інструкторів керамічної, ткацько-гобеленної, декоративно-розписної та вишивальної промисловості. У 1944 році школу майстрів реорганізовано в Київське художньо-промислове училище, у 1956-му заклад перейменовано на Київське училище прикладного мистецтва, у 1964-му — на Київський художньо-промисловий технікум. Київським державним інститутом декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука заклад став у 1999 році. Ім’я художника-монументаліста і педагога-реформатора, який відроджував українське народне мистецтво і був розстріляний радянським режимом у 1937 році, вишу надали з ініціативи тодішнього викладача відділу декоративно-прикладного мистецтва Василя Андріяшка. 4 липня 2018 року інститут перейменовано на Київську державну академію декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука. Виш має два факультети: дизайну та декоративно-прикладного мистецтва.
«Роман» із цим закладом в Олени Осадчої розпочався у 2005 році, коли її, випускницю магістратури факультету живопису Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури (НАОМА) за спеціальністю «Образотворче та декоративно-прикладне мистецтво», запросили на посаду завідувачки лабораторії в тоді ще Київський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука. На кафедрі монументального і сакрального мистецтва цього вишу був надзвичайно потужний склад викладачів: Володимир Федько (оздобив станцію метро «Золоті Ворота» в Києві, яка вважається однією з найкращих у світі), Олена Владимирова (розписала зі своїм чоловіком, народним художником України Володимиром Прядкою відновлені Успенський собор Києво-Печерської лаври та Михайлівський Золотоверхий собор, Київський академічний театр ляльок на вулиці Грушевського, виконала багато інших монументальних проєктів), Наталія Литовченко (викладачка та видатна художниця монументально-декоративного мистецтва і гобелена), Тетяна Ільїна (викладачка напряму архітектурної емалі, свого часу була ученицею відомого українського художника Олександра Бородая, що працював у галузі емальєрного мистецтва).
«Ми постійно влаштовували перегляди студентських робіт, розмовляли — про творчість, про книги, про виставки, про плани на майбутнє. Це так надихало! — згадує Олена Анатоліївна. — Коли я прийшла з НАОМА, мала тільки академічну освіту, а тут побачила зовсім інший підхід, більш творчий. Викладачі кафедри вчили студентів аналітично мислити, стилізувати, працювати над композицією. Я розуміла, що застосовувати у власній творчості лише академічний підхід недостатньо. Створити творчу композицію — набагато складніше, це потребує творчих пошуків та зусиль».
Шлях до ікони
Це розуміння і зумовило подальшу долю молодої художниці: вона почала вивчати іконопис, а коли в інституті відкрилася аспірантура, вступила туди, обравши для дослідження тему «Українська хатня ікона кінця XVIII — початку XX століття як етнокультурний феномен (історія, типологія, художні особливості)». Причому зосереджуватися лише на мистецтвознавчих аспектах, каже пані Олена, було нецікаво, тому що ікона — дуже складний феномен: тут треба мати знання і з богослов’я, і з філософії, і з історії церкви, знати українські народні традиції, символіку, етнографію, іконологію. Щоб охопити все, дослідниця пішла навчатися на п’ятирічні курси для педагогів при духовній семінарії, відвідувала іконописну школу «Неопалима купина», брала уроки львівської іконописної школи «Радруж» при Українському католицькому університеті (яка співпрацювала з реставраторами і спеціалізувалася на реконструкції ікон). А паралельно — провела комплексне дослідження фрески (вона теж створюється за принципом іконопису) і почала викладати студентам технологію її виготовлення. «Це дуже складний вид монументального мистецтва, адже писати можна лише, поки тиньк вологий, — пояснює пані Олена. — Коли тиньк підсихає — на ньому утворюється плівка, і фарба лягає лише зверху, не входячи в глибину фарбового шару. Тому працювати треба швидко і зі студентами це завжди було дуже захопливо». До речі, фреску відроджував і Михайло Бойчук, чиїм іменем названа академія.
Згодом дослідниця взялася за викладання іконопису, основ сакрального мистецтва, і в рамках цих дисциплін створювала разом зі студентами авторські копії ікон — українських та візантійських. Нині планує провести спільну виставку цих робіт. А на персональній виставці Олени Осадчої — дванадцятій за ліком, яка відбулася у квітні цього року, було представлено понад 30 ікон і картин на філософську і сакральну тематику. До речі, одна з її робіт уже 20 років «живе» на Українській антарктичній станції «Академік Вернадський»: художницю запросили на проводи полярної експедиції, і вона принесла з собою подарунок — картину, на якій зображені засновники Києво-Печерської лаври Феодосій та Антоній. Згодом один із полярників — фізик Ігор Гвоздовський — надіслав їй фотографії цієї роботи серед пінгвінів та айсбергів.
«На лекціях апробую матеріали, які досліджую»
У 2013–2014 роках Олена Осадча видала два навчально-методичні посібники для вивчення курсів «Техніка фрески» та «Українська народна (хатня) ікона кінця XVIII — початку XX століття як етнокультурний феномен (історія, типологія, художні особливості)». Останній — це кандидатська дисертація, яку вона захистила у 2010 році й адаптувала під навчальний процес. А потім щороку виходили друком її наукові праці, як-от «Композиційна структура ікони як формотворчий принцип внутрішнього облаштування храму (на прикладі ікони «Всевидяче Око»), «Основні художні методи створення просторової складової ікони», «Принципи сферичності в іконописі візантійської традиції» тощо. Загалом пані Олена вважає себе передусім науковицею і переконана: не може бути викладання без наукових досліджень.
— Коли я готуюся до лекцій, — каже, — мені важливо для самої себе знайти цікаві підходи в темі, яку вже знаю. Щоразу намагаюся оновлювати, шукаю додаткові матеріали. Відчуваю внутрішню потребу вивчати й висвітлювати тему з різних сторін. Буває, вже під час лекції виникають інші ідеї, та й студенти ставлять запитання, і все це підштовхує до нового дослідження. Викладання стимулює до постійного пошуку, і навіть за однією тематикою може бути декілька статей. До речі, нещодавно я віддала у видавництво монографію «Візантійські традиції в іконописі: богословсько-символічні та формотворчі аспекти». Її основою стали матеріали лекцій. Тобто на лекціях я ніби апробую матеріали, які досліджую. І це дуже корисно: одразу видно, що сприймається слухачами, що — не сприймається, а щось — не зовсім осмислене і потребує доопрацювання. Цей процес цікавий і безперервний. А надто, якщо він стосується ікони — вона формувалася понад п’ятнадцять століть, і мені здається, життя не вистачить, щоб вивчити всі вкладені в неї аспекти. Хочеться ще видати монографію, присвячену українській хатній іконі. Але все впирається в кошти. Треба робити повноколірний друк, а це дорого.
Поєднання технік народжує ідеї
З 2011 року Олена Осадча була деканом факультету декоративно-прикладного мистецтва, завідувачкою кафедри монументально-декоративного і сакрального мистецтва. А у 2022-му виграла конкурс на посаду ректора — із програмою, яка передбачає створення центру культури і мистецтв Михайла Бойчука, музею, додаткових курсів неформальної освіти тощо. Науковиця переконана, що взаємозв’язок між різними дисциплінами народжує нові ідеї, тож важливим завданням вважає започаткування в академії освітніх програм, які б поєднували різні міждисциплінарні підходи й методи викладання різноманітних технік. Щоб студент міг опанувати, наприклад, не лише ремесло кераміста, а ще й розумітися у дизайні. Або, отримавши диплом графічного дизайнера, водночас міг набути певних навичок у галузі декоративно-прикладного мистецтва.
Нова посада — додаткові обов’язки. Пані Олена розповідає, що на часі — акредитація освітньо-професійних програм (замість раніше акредитованих спеціальностей і спеціалізацій), які мають містити унікальні складові, тобто те, чим академія відрізняється від інших закладів мистецького спрямування. А цих відмінностей чимало: це і реконструкція історичного одягу, і вивчення складної техніки гарячої емалі, і техніки інтролігації (створення книги вручну), і каліграфія, шрифти української абетки завідувача кафедри графічного дизайну, автора «Рутенії» Василя Чебаника (нині він бере участь у проєкті з розроблення офіційного українського шрифту). А також — дизайн модульних захисних споруд, військової техніки, зброї, безпілотників…
— Є така мрія, щоб ми стали академією національної ідеї, — каже пані Олена. — Нині працюємо над стратегією розвитку нашого закладу на п’ять років, провели бесіди зі студентами, викладачами й випускниками. Усі три групи мають спільні думки й цінності. По суті це те, що й зазначено на нашому гербі: традиції і новаторство. Ми плекаємо українські народні традиції й у вишивці, і в ткацтві, і в дереві, і в іконописі, і в живописі. Для нас надзвичайно важливе розуміння цих традицій, їх дослідження і розвиток, інтеграція у твори сучасного мистецтва. Нещодавно створили форум, де презентували сім напрацьованих напрямів, і вже за ними формуватимемо основні цілі, завдання і проєкти. А також працюватимемо над каталогом академії, там будуть і почесні професори, які вже пішли від нас у вічність, і викладачі, які працюють нині, і випускники, й студенти — представники кожної кафедри. Одне слово, роботи багато.
Не зупинятися на досягнутому
Не можу втриматися, щоб не запитати: «Як вам вдається все це поєднувати — керувати навчальним закладом, викладати, досліджувати, ще й знаходити час і ресурс для творчості?».
— Головний витвір мистецтва — це наше життя, і щодня воно непередбачуване, — каже Олена Осадча. — Зазвичай я пишу собі плани, і вони якось самі виконуються. Плани дисциплінують. Тому визначаю дати, на які потрібен кінцевий результат. Звісно, поєднувати творчу й викладацьку роботу складно, але намагаюся бодай раз на тиждень — у суботу чи неділю хоча б три години попрацювати пензлем. От зараз пишу ікону племінниці — подарунок на день народження. Робота над іконою — це молитва, заспокоєння, це щасливі миті, коли ти можеш відгородитися від світу і зануритися в себе. З живописом так не виходить, він вимагає емоційності, налаштованості, енергії, а ікона, навпаки, — заспокоює і дає додаткові сили. Також для мене завжди була прикладом моя мама — Людмила Миколаївна Патрікац. Вона довго очолювала журнал «Вісник Національного банку України», який започаткувала з ініціативи Віктора Ющенка, і теж працювала, як кажуть, на розрив — була головним редактором дев’яти видань центрального банку. Маючи за плечима першу журналістську освіту Київського університету імені Тараса Шевченка, пішла вивчати фінанси і кредит у Київському національному економічному університеті імені Вадима Гетьмана. Вона весь час навчалася. Для мене також головне — постійно вчитися, розвиватися, не зупинятися на досягнутому.
Спадковість і новаторство необойчукістів
У травні Олена Анатоліївна зустрічала в київському Будинку художника відвідувачів виставки «Спадковість і новаторство», присвяченої 85-річчю з дня заснування академії, де були представлені твори студентів і викладачів вишу за різними напрямами: рисунок, живопис, скульптура, ткацтво, кераміка, різьблення, ковка, вишивка тощо. Водила експозиційними залами, розповідала мало не про кожну роботу.
Ось сценічний костюм за мотивами повісті Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків». Це магістерська робота зі спеціалізації «Художнє моделювання костюма» цьогорічної випускниці академії Тетяни Метелко, яка тепер співпрацює з театром.
Ось ексклюзивна мистецька річ, котра існує в єдиному екземплярі — книжка у шкіряній обкладинці, інкрустована кісткою (це та сама інтролігація, коли пошиття, внутрішнє і зовнішнє оздоблення — все зроблено вручну із застосуванням дорогих матеріалів).
Ось артоб’єкт «Порцелянова лялька на шарнірах» — публічний захист цієї дипломної роботи мав відбутися 24 лютого 2022 року. Довелося провести його у форматі онлайн.
Ось вироби із застосуванням гарячої емалі — надзвичайно цікавої для студентів техніки, в якій неможливо передбачити кінцевий результат. Ось кераміка — традиційна й експериментальна. Для кандидата мистецтвознавства Володимира Хижинського, який її викладає, каже пані Олена, дуже важить, як і колись для Михайла Бойчука, експеримент.
А ось і сам Бойчук — зображенням на гобелені… А також — на плакатах студентів 2 курсу, створених під керівництвом доцента кафедри графічного дизайну Володимира Грищенка спеціально до «бойчуківських читань» — конференції, присвяченої 140-річчю від дня народження митця. Конференція відбулася в академії 17 листопада 2022 року в умовах постійних повітряних тривог і блекауту (а отже, — в укритті та при свічках).
«Культ» Михайла Бойчука в академії — беззаперечний. Олена Осадча переконана: якби він не був розстріляний у 1937 році, українське мистецтво увійшло б у світовий контекст значно раніше. Торік з ініціативи проректорки з наукової і міжнародної діяльності Марини Юр у закладі було створено музей культурної спадщини Михайла Бойчука (точніше, тих крихт, які від неї залишились, бо майже все знищили більшовики). Там зберігаються сім томів його слідчої справи (всі вони з часом будуть оцифровані), експонуються графічні роботи його учениці Марії Котляревської. Невдовзі перед академією буде встановлено пам’ятник Бойчуку, виготовлений народним художником України, професором кафедри художньої кераміки, дерева, скульптури та металу Миколою Біликом. Один із трьох зареєстрованих нещодавно в Мін’юсті фахових збірників — із декоративно-прикладного мистецтва — називається «Бойчуківські студії». На 1 вересня планується показ вистави, присвяченої Михайлу Бойчуку — спільний проєкт із кафедрою режисури та акторської майстерності Національної академії керівних кадрів культури і мистецтва. Її уривок, до речі, було продемонстровано в Будинку художника під час відкриття виставки «Спадковість і новаторство». А на засіданні круглого столу за її підсумками хтось назвав студентів і викладачів академії «необойчукістами». Це прозвучало як визнання.
«У вересні 2023 року плануємо провести Бойчук-фест, залучивши до нього наших випускників, які зокрема працюють у кінематографії та створюють експериментальні фільми, останній із них має назву «Квіт Древа», — каже пані Олена. — Це і про «Дерево життя» Михайла Бойчука — програмний твір, який він давав учням, і вони інтерпретували його. Йдеться про спадковість, тому що із насінини проростає дерево, яке потім приносить плоди. Це передача традицій, чим ми і займаємось у нашій академії».
Наталія КУЛИК
Читайте також:
- Українській Формулі Миру — «Так!»: як обговорювали та приймали звернення
- Вища освіта: потрібна надія на майбутнє
- Кафедра ЮНЕСКО працює в українському університеті
- Ефективна координація зусиль та проведення аудиту НФД
- Прикордоння воєнного часу
- Створюємо «Бібліотеку «Світу»
- Обережно: фейкові конференції